Розділ 24

Ранок у Сілвербеї почався надзвичайно тихо, з дивним відчуттям спокою після кількох напружених днів відновлення. Містечко поступово поверталося до свого звичного ритму: у кав’ярні Клари пахло свіжою кавою й корицею, діти весело бігали по ще вологому від дощу піску, рибалки лагодили сітки та перевіряли човни, а старі вулички наповнилися легким гомоном тих, хто намагався відновити пошкоджені після бурі домівки. Здавалося, сама природа поступово забирала сліди стихії, а місто оживало, ніби прокинувшись від важкого сну.

Венді прокинулася у маяку, де останнім часом проводила ночі. Це вже не здавалося дивним; навпаки, її кімната в орендованому будинку залишалася майже порожньою, і вона відчувала, що головне тут — не меблі чи речі, а присутність людини, яка перестала бути для неї чужою. Чайник на столі, теплий плед на кріслі і тихий шелест моря за вікном створювали відчуття затишку та безпеки.

Еліас стояв біля великого вікна й дивився на море. Його силует у ранковому світлі здавався невід’ємною частиною пейзажу — сильним, мовчазним, спокійним, але водночас із відтінком внутрішньої напруги, яку Венді навчилася відчувати протягом останніх днів. Вона підійшла ближче і легенько поклала руку на його плече.

— Доброго ранку, — сказала вона, намагаючись додати легкості в їхню тиху зустріч.

Він повернувся до неї й тихо кивнув:

— Доброго.

Його очі здавалися спокійними, але Венді відчувала під поверхнею тихого погляду тривогу.

— Щось сталося? — обережно запитала вона.

— Море сьогодні надто тихе, — відповів він повільно. — Занадто тихе.

Венді нахилилася до вікна і вдивлялася у водну гладь, яка відбивала перші промені сонця. Дійсно, море було дивно спокійним: жодної хвилі, жодного плескоту, ніби саме воно затамувало подих, готуючи щось невідоме.

— Це здається безпечним, — прошепотіла вона, відчуваючи легке полегшення. — Можливо, нам пощастило після бурі.

Еліас похитав головою, його погляд не відривався від горизонту, а очі темніли тривогою.

— Ні, — тихо промовив він. — Коли море стає таке тихе, воно готує щось. Щось невидиме, але небезпечне. Це відчуття я пам’ятаю ще з дитинства…

Холодок пробіг по спині Венді. Їй здалося, що його слова — це не просто спостереження, а сигнал: зовнішній спокій — лише маска, під поверхнею чекає невидима буря, готова випробувати їх і світ, який вони лише почали будувати разом.

Вона обережно торкнулася його руки, прагнучи підтримати:

— Що б це не було, ми впораємося разом.

Еліас повільно повернувся до неї. У його очах відбивалася глибока морська синява: спокійна на вигляд, але водночас прихована буря гнітила його всередині.

— Разом… — повторив він тихо, і хоча його голос залишався рівним, в ньому відчувався невидимий відтінок напруги. — Так. Разом.

У цей момент Венді відчула, що спокій ранку — лише обгортка. Море може бути тихим, але воно завжди пам’ятає про бурю. І сьогодні ця буря могла прийти не з води, а з того, що приховано від очей — з непередбачуваного, що могло перевернути їхній світ із ніг на голову.

Тиша навколо стала напруженою і водночас об’єднуючою. Вони стояли поруч, відчуваючи, що їхня єдність і рішучість — єдиний щит проти будь-якої невидимої стихії, яка вже починала набирати силу. Море, небо і вітер мовчали, але самі були свідками того, що попереду чекає щось важливе, щось, що перевірить їхню відвагу і довіру один до одного.

Опівдні в Сілвербеї панував звичний напівсонний ритм після ранкового життя: десь хтось лагодив вітрило, десь дитина сміялася, кидаючи камінці у воду, а Клара все ще розливала свіжу каву відвідувачам своєї кав’ярні. Раптом на вузькій вулиці з’явився незнайомець. Чоловік середнього віку, у темному плащі, із важкою валізою в руках, ішов упевнено, немов знав, що його кроки приведуть його саме туди, куди треба. Люди мимоволі оберталися, бо нові обличчя в цьому містечку з’являлися рідко, і його присутність викликала легку напругу в повітрі.

Венді помітила його першою, коли виходила з кав’ярні Клари з чашкою гарячого шоколаду. Він спинився прямо перед нею, його погляд був спокійним і водночас уважним, уважним так, ніби він вимірював кожен її рух.

— Ви місцева? — тихо спитав він, голос низький і спокійний, але із відтінком якоїсь незбагненної сили.

— Ні, — обережно відповіла Венді, відчуваючи, як серце почало битися швидше. — Але можу підказати дорогу. Кого шукаєте?

Чоловік ненадовго відвів погляд до горизонту, а потім коротко і рішуче промовив:

— Маяк. Там живе чоловік. Еліас Ґрей.

Серце Венді стислося. Ці слова пролунали несподівано і різко, ніби лезом розрізали її спокій. Їй здалося, що повітря навколо стало важчим, а легкий шум містечка притих.

— Ви його знаєте? — голос Венді здався трохи глухим, хоча вона намагалася звучати стримано.

Чоловік замовк на мить, ніби обмірковуючи, чи варто говорити далі. Потім холодно і сухо відповів:

— Можна й так сказати. У нас незакінчені справи.

Венді відчула холодок тривоги. Незакінчені справи — це слова, які, здається, несли в собі більше, ніж просту зустріч. Щось з минулого Еліаса, приховане і небезпечне, тепер наближалося до цього тихого містечка, і вона відчула, що спокій ранку був лише тимчасовим, марним прикриттям перед тим, що могло статися далі.

Венді відступила на крок, але не від страху, а від потреби осмислити кожне слово чужинця. Він стояв перед нею, мов тінь, що принесла з собою холод і напруження, яке важко було відштовхнути.

— Що ж це за справи? — спробувала вона обережно, знаючи, що навіть просте запитання може спровокувати непередбачувану реакцію.

Чоловік повільно підняв погляд на небо, ніби шукаючи там відповідь, і знову повернув очі на Венді:

— Деякі шляхи минулого неможливо залишити позаду. Іноді вони знаходять вас у найдивніший момент. Я прийшов, бо час повернути те, що було розпочато багато років тому.

Венді ковтнула, відчуваючи, як серце стискається від передчуття небезпеки. Вона знала, що це стосується Еліаса. Моментально вона зрозуміла: спокій, який вони відчували останні дні, був тимчасовим. Те, що цей чоловік називав “незакінченими справами”, могло повернути бурю, яку не можна зупинити ні руками, ні словами.