Розділ 21

Тиша тривала так довго, що Венді почала відчувати легкий страх: здавалося, Еліас знову відгородився від світу, замкнувшись у собі. Але раптом шум хвиль, що гучно бився об скелі під маяком, порушив цей стан. Еліас повільно підняв голову, і його погляд зустрів її очі.

— Ви хотіли знати правду, — промовив він хрипким, тихим голосом, який ніби тремтів від ваги всього пережитого. — Тоді слухайте.

Він узяв медальйон, покрутив його між пальцями, ніби це був ключ, який відкриватиме двері його пам’яті. Довгі миті він мовчав, втупившись у фотографію всередині, наче намагаючись зібрати сили, щоб відкритися. Потім нарешті почав розповідь: повільно, обережно, але кожне слово несло за собою всю важкість років, біль, втрату і любов, що лишалася живою навіть після всього.

Його голос тремтів, але він говорив: про Марен, про той страшний шторм, про човен «Аврора», про момент, коли життя й смерть розділили їх назавжди, і про те, як виживання стало тягарем, який він ніс усі ці роки. Венді слухала уважно, відчуваючи, як кожне його слово поступово розкриває не тільки правду, але й сам Еліас — людину, що довгі роки ховала біль у глибинах своєї душі.

— «Аврора» була нашим шансом, — почав він тихо, немов боячись прорвати тишу навколо. — Старе судно, яке ледве трималося на воді, але ми вірили, що воно витримає ще один рейс. Нас було шестеро. Я — капітан. І це рішення було моїм.

Він говорив повільно, кожне слово важко відривалося від серця, залишаючи слід у кімнаті, де стояла лише тиша і шум моря за вікном.

— Погода зіпсувалася швидше, ніж ми очікували, — продовжив Еліас. — Хмари насунулися так низько, що море й небо злилися в одну темну масу. Я дав наказ повертати, але тоді вже було пізно. Хвилі били судно, вітер рвав вітрила, а двигун почав задихатися, немов відчуваючи наше безсилля.

Він затримав подих, і на його обличчі знову відобразилася та ніч.

— Ми боролися, як могли. Я кричав накази, хлопці виконували, кожен з нас тримався за життя. Марен була поруч, трималася за борт і повторювала, що все буде добре. Її голос — єдине, що тримало мене в рівновазі, що не давало мені піддатися паніці.

Його очі потемніли, з’явилася глибока тінь болю.

— А потім хвиля… — сказав він тихо, і в його голосі прозвучав страх, який він ховав усі ці роки. — Велика, чорна, як сама смерть. Вона накрила нас, зламала судно, троси порвалися, дерево тріснуло. Людей змило за борт. Я намагався витягти їх, кричав їхні імена, відчайдушно боронив кожного, але… — він різко замовк, ковтнув повітря, немов втягуючи в себе спогади про втрату. — Вітер заглушив усе. І тоді залишився я один.

Його руки стиснули медальйон ще сильніше, а очі наповнилися сльозами. Тиша в кімнаті стала майже фізичною — такою ж вагомою, як і його спогади.

Венді сиділа, не наважуючись зрушити з місця. Кожен подих, кожен рух здавався зайвим, немов вона могла порушити тендітну грань між спогадом і реальністю, що нависла над кімнатою.

— Я бачив, як Марен боролася з хвилею, — промовив Еліас тихо, але кожне слово важило, як камінь. — Я кинувся до неї, намагався схопити її, відчував, як холодна вода тягне нас у безодню. Вона тримала медальйон, стискаючи його біля серця. Я схопив її за руку… і відчув, як вона вислизає з моїх пальців.

Його голос зламався, а слова перетворилися на хрипке дихання:
— Я не зміг утримати. В останній момент вона прошепотіла: «Живи». І хвиля забрала її назавжди.

Еліас закрив очі, стиснув медальйон у долонях, і по щоці скотилася сльоза. Сльоза, яка здавалася важчою за будь-яке каміння.

— Я вижив, — додав він майже пошепки, — бо мене викинуло на уламку. А решта… решта пішли на дно разом із «Авророю».

Венді відчула, як у кімнаті стало ще тихіше, наче саме море прислухалося до цих слів, віддаючи свій нескінченний сум у серце кожного, хто чув правду.

Венді відчула, як у грудях стискається чужий біль — біль Еліаса, який тепер немов переливався в її власне серце. Вона нахилилася трохи ближче, опустила руку, що не тремтіла від страху, і тихо промовила:

— Це не ваша вина. Ви зробили все, що могли.

Еліас похитав головою, важко зітхнув, і його очі залишалися затемнені спогадами.

— Капітан завжди винен, — промовив він тихо, але кожне слово було як удар каменем. — Я дав наказ вийти в море. Я привів їх у бурю. І я той, хто залишився, коли вони загинули.

Його голос знову зірвався, ледве стримуючи біль, що давно оселився в його грудях:

— Я прокидаюся щоночі, відчуваючи її руку, яка вислизає з моєї… Це кара, яку я сам собі призначив.

Венді мовчки стиснула його руку. Вона не могла змінити минуле, не могла повернути тих, хто пішов, але могла розділити цей тягар. І цього було достатньо, щоб хоч трохи полегшити його біль.

Венді обережно стиснула його руку, відчуваючи, як тремтіння, що жило в ній, передається йому.

— А може, — промовила вона тихо, — це не кара. Може, це пам’ять, яку ви маєте берегти. Вона сказала «живи». Ви мусите зрозуміти, що виживання було не випадковістю. Це був її вибір, її останній дар.

Еліас дивився на неї довго, немов на щось неймовірне, що важко прийняти. Його очі спочатку відображали сумнів і біль, потім, повільно, з’явився тремтливий промінь надії — той, який він боявся впустити в себе роками.

— Ви справді вірите в це? — промовив він тихо, наче перевіряючи власні відчуття.

— Так, — відповіла Венді. — Бо інакше вона б мовчала.

В її словах було стільки впевненості, що навіть холодний вітер, що вирував за вікном маяка, не міг заглушити тепла, яке почало проростати між ними. Це було як перший промінь сонця після довгої ночі — обережний, але невідворотний.

Їхні руки залишалися міцно з’єднаними, і вперше за довгі роки Еліас дозволив собі показати слабкість. Він схилив голову, а його плечі здригалися, немов від невидимих хвиль, що постійно накочувалися на берег, знову й знову кидаючи на нього спогади про ніч, коли «Аврора» пішла на дно. Кожна дрібка страху й провини, що роками накопичувалися в його серці, тепер проривалася назовні, і він не намагався її стримувати.