Розділ 20

Після розмови з Еліасом Венді відчувала, що в ній з’явилася нова мета, гостра й невідворотна. Ім’я Марен не виходило з голови, воно відлунювало в кожному подиху вітру, у плескоті хвиль, у шелесті старих вуличок містечка. Тепер це було не просто ім’я, не лише обличчя на старій світлині з медальйона.

Марен ставала живою в уяві Венді. Вона ніби бачила, як та йшла цими ж дорогами, сміялася з друзями на березі, вдивлялася в далечінь із тим самим викликом у погляді, який змушував серце Еліаса горіти. Відчуття було таке, ніби дух Марен і досі тут — у каменях мостової, у солоному подиху повітря, у самому морі, яке забрало її й водночас залишило пам’ять.

І тепер Венді знала: вона мусить дізнатися про Марен усе. Хто вона була насправді, чим жила, про що мріяла. Адже в її історії могла критися відповідь не лише для Еліаса, а й для всього містечка — і, можливо, для самої Венді.

Першою вона звернулася до Клари. У кав’ярні завжди збиралися люди, і Венді здалося, що саме тут могла залишитися пам'ять про Марен — у чиїхось словах, у випадкових згадках.

— Клара, — почала вона, коли в залі стихло, і вони залишилися вдвох. — Ви знали Марен?

Клара підняла очі від чашки. У погляді спершу спалахнуло здивування, потім з’явився тихий, майже непомітний смуток.

— А чому ти питаєш?

— Я знайшла медальйон, — зізналася Венді. — Еліас сказав, що він належав їй.

Клара замовкла. На мить вона поклала руку собі на груди, ніби там різко защеміло щось давнє, незагоєне.

— Марен… — промовила вона нарешті. — Так, я знала її. Вона була мов пташка — завжди рухалася, завжди сміялася. У ній було стільки світла, що діти в містечку тягнулися до неї, наче до сонця.

— Вона була з Еліасом? — тихо спитала Венді.

Клара важко зітхнула.

— Це всі знали. Вони ніколи не афішували своїх почуттів, але й не приховували. Вона була тією, хто міг витримати його мовчання. Хто не боявся його суворості. І він… уперше виглядав щасливим.

Слова впали на Венді холодом. Образ Марен оживав у її свідомості, наповнювався кольорами й рухом, ставав відчутно реальним.

— А чому про неї тепер ніхто не говорить? — запитала вона.

Клара відвела погляд у вікно, за яким шуміло море. Її плечі трохи згорбилися.

— Бо біль у маленькому містечку не зникає, він розтікається по домівках, як волога по стінах. Люди вирішили, що краще мовчати. Мовчання робить рани терпимішими. Так легше жити далі.

В її голосі звучала правда, від якої в кімнаті стало ще тихіше, ніж було до цього.

Вийшовши з кав’ярні, Венді відчула, що її кроки несуть далі самі собою. Вулиці містечка здавалися надзвичайно тихими, але в цьому спокої відчувалася невидима присутність — наче сама пам’ять про Марен жила тут, у стінах і камінні, в шумі хвиль. Вона прямувала до бібліотеки, бо знала: стара Лінда завжди була хранителькою історій, тихою свідкинею чужих життів.

Лінда сиділа за масивним дубовим столом, розклавши довкола себе книги. Вона підняла погляд, коли Венді поставила своє запитання.

— Марен? — перепитала вона, і в голосі її відгукнулася далека нота ностальгії. — О, так, я пам’ятаю її дуже добре. Вона була частою гостею тут. Завжди тягнулася до книг про далекі країни — Індію, Південні моря, старі морські подорожі. Вона мріяла вирушити у власну подорож. Казала, що море — це не межа, а двері.

Лінда замовкла, ніби бачила перед собою ту дівчину — молоду, з очима, сповненими нетерпіння.

— Вона справді була на «Аврорі» тієї ночі? — запитала Венді, хоч відповідь уже передчувала.

Лінда кивнула повільно й важко.

— Так. І багато хто досі питає, чому. Одні вважали, що це була юнацька дурість, надмірна сміливість. Інші казали, що вона просто не хотіла відпустити Еліаса одного в море. Але правду знали лише вони двоє. І ця правда пішла на дно разом із «Авророю».

— Ви… думаєте, він винен у її смерті? — обережно запитала Венді, боячись навіть сформулювати це вголос.

Лінда подивилася на неї довгим, проникливим поглядом, у якому було і співчуття, і суворість.

— Ні, дитино, — сказала вона нарешті. — Він винен лише в тому, що вижив. А це найтяжче покарання з усіх.

Її слова впали важко, як камінь у воду, і ще довго розходилися колами у свідомості Венді.

Венді відчула, як слова Лінди продовжували відлунювати в ній, мов відбитки кроків у тумані. Винен лише в тому, що вижив. Ця фраза вкарбувалася в серце, і тепер вона розуміла: ось чому Еліас не міг пробачити собі, чому тягнув за собою роки мовчання. Він носив цей вирок, як кайдани, і не вмів їх зняти.

Третім місцем у пошуках відповідей став маленький бар на набережній. Тут завжди пахло сіллю, рибою й старим деревом, а за столиками збиралися ті, хто прожив життя на хвилях — рибалки з обвітреними руками, що знали море краще за будь-які карти. Венді відшукала серед них Джорджа — його сивина й спокійна постава вирізнялися навіть у натовпі. Він був давнім другом Еліаса, ще з дитячих років.

— Марен? — перепитав він, коли почув запитання. Довго крутив келих у руках, вдивляючись у темряву рідини, ніби там шукав потрібні слова. Потім нарешті заговорив. — Вона була надто яскрава для нашого сірого містечка. Коли йшла вулицею, навіть море ніби ставало спокійнішим.

Венді затамувала подих. Перед її уявою знову постало обличчя Марен із фото в медальйоні, але тепер воно мало ще й живу ауру — сміх, рух, світло.

— Ви знали, що вона піде з ними в море? — тихо запитала вона.

Джордж підняв очі, і в них з’явилася втомлена усмішка.

— Всі знали, — відповів він. — Вона б пішла куди завгодно, аби тільки бути поруч із ним. У неї була така віра… Вона думала, що любов сильніша за будь-які хвилі.

Він замовк на мить, і в його погляді з’явився сум, який не здатні сховати навіть роки.

— Шкода тільки, — додав Джордж майже пошепки, — що море не знає, що таке любов.

Слова зависли в повітрі, важкі, як сіль на вітрі, і Венді здалося, ніби саме море за вікном відгукується тихим гулом, підтверджуючи цю правду.