Розділ 18

Дорога до оселі Томаса Ріда пролягала повз старі будинки на окраїні містечка. Тут шум моря був ще гучніший: хвилі розбивалися об гострі скелі майже під самими вікнами, а вітер вирував у вузьких вуличках, завиваючи так, ніби самотній вовк стогнав свою давню історію.

Його хата стояла віддалік, похила, з облупленою фарбою на віконницях, що тремтіли на легкому вітрі. На ґанку сидів сам господар — худорлявий чоловік із сивою бородою. Його обличчя було розсічене глибокими зморшками, немов кожна з них зберігала пам’ять про роки бур і непереливки життя.

Венді зупинилася, ковтаючи хвилювання, намагаючись зібрати сили для того, щоб зайти всередину.
— Пане Рід? — тихо звернулася вона.

Він повільно підняв очі і довго вдивлявся в неї, оцінюючи кожен її рух.
— Ти не з наших, — сказав він голосом сухим, майже стриманим.

— Я зупинилася в містечку на деякий час, — відповіла Венді обережно, відчуваючи, як серце стискається. — І хочу поговорити з вами про ту ніч… коли загинула «Аврора».

Його плечі напружилися, а погляд звернувся до моря, де хвилі билися і шепотіли своє мовчазне послання.
— Люди досі це згадують? Минуло ж стільки років… — тихо промовив Томас, наче боячись власного голосу.

— Дехто пам’ятає, — сказала Венді, намагаючись говорити впевнено. — А дехто носить це у серці, як тягар.

Він довго мовчав, вдивляючись у темні води, ніби шукав у них відповіді, а потім повільно махнув рукою:
— Заходь.

У хаті пахло сіллю, димом від старої пічки та деревом, що з роками набрало запаху часу. Стіни були заставлені книжками, коробками з пожовклими газетами і старими фотографіями рибалок у важких пальтах, з обличчями, загартованими вітрами та штормами. Томас налив їй чаю в потріскану глиняну чашку і повільно сів навпроти, мов намагаючись підготуватися до розмови, яка, здавалося, давно назрівала.

— Чому ти питаєш? — спитав він прямо, без оминання очима.

— Бо я знаю Еліаса, — відповіла Венді, намагаючись стримати тривогу в голосі. — І він досі не може пробачити собі того, що вижив.

Томас стиснув губи, і його обличчя спотворилося, немов з’явився давній біль.
— Еліас… Так, він був там. Один проти моря. І повернувся.

— Але чому ви не пішли? — обережно запитала Венді, боячись зламати крихку тишу.

Старий довго мовчав, дивлячись у темні кути кімнати. Потім заговорив тихо, так, що його голос здавався лише відлунням, ніби він боявся, що море підслуховує його слова.
— Я відчув щось того дня. Погане. Наче саме море попереджало нас. Я казав їм: не варто. Але вони не послухали.

— Чому ж тоді інші все одно вирішили вирушити? — наполягла Венді, не відводячи очей.

Його очі потемніли, як небо перед штормом.
— Бо то була не просто риболовля. Вони вірили… що можна “попросити” море про милість. Вирушити під час шторму — значить кинути йому виклик. І якщо виживеш, воно ніколи більше тебе не торкнеться.

Венді здригнулася, відчуваючи холодок у серці.
— Ви теж у це вірили?

— Може, колись, — зітхнув Томас, опустивши погляд на потріскану чашку. — Але того вечора я зрозумів: це не прохання, а зухвалість. І море не пробачає зухвалості.

Він замовк, втупившись у потріскану поверхню столу, наче шукаючи там відповіді на питання, які роками не давали йому спокою. Венді обережно наблизилася, її руки тремтіли, але вона зібралася на ще одне питання:

— А Еліас? Він теж вірив у це?

Томас повільно підняв на неї очі. У глибоких зморшках відображався сум, мов буря, що залишила слід на морській гладі.
— Еліас був молодий, упертий, — промовив він тихо, майже шепотом. — У ньому завжди жила та дивна тяга до глибин, невгамовна, як вітер у скелях. Йому здавалося, що море — друг, воно завжди слухає, воно розуміє. Він не бачив, що воно може стати ворогом, що воно бере більше, ніж віддає.

Венді ковтнула, намагаючись збагнути його слова.
— Тож ви думаєте, що він залишився живий, бо море обрало його? — тихо спитала вона.

Томас довго мовчав. Його очі дивилися десь крізь стіни, крізь роки, крізь хвилі. Потім хрипко промовив:
— Думаю, море не обирає. Люди самі кидають себе йому на жертовник. Але іноді воно залишає одного… одного, щоб той ніс пам’ять про всіх. Щоб пам’ятав їхні обличчя, їхні голоси, їхню відвагу і страх. І це… це найважча кара.

Його голос зірвався, губи тремтіли. Венді відчула, як у грудях стискається ком. Навіть той, хто не був на човні, хто не бачив крики й темряву, усе життя ніс тінь цієї ночі. І вона знала: Еліас теж носить її. І лише той, хто пережив море на самоті, розуміє її справжню вагу.

— Ви вините себе, — сказала вона тихо, відчуваючи, як слова виходять із серця, не питаючи дозволу.

Томас сумно всміхнувся, погляд його затримався на хвилях за вікном, які бились об скелі, ніби намагаючись повторити те, що сталося багато років тому.
— Я виню море, — промовив він повільно, — і нас усіх. Бо ми хотіли від нього більше, ніж воно могло дати. Більше, ніж могли витримати.

Венді відчула, як у грудях защеміло. Кожне його слово звучало знаком тривоги, що тягнеться крізь роки. Вона побачила в ньому віддзеркалення самого Еліаса — той самий глибокий біль, тільки прожитий довше, загартований роками мовчання й провини.

— Дякую, що розповіли, — прошепотіла вона, і її голос тремтів.

Томас кивнув, не відводячи погляду від темного вікна, де рух хвиль здавався нескінченним.
— Якщо вже ти питаєш, — сказав він нарешті, — то запам’ятай: море бере не лише життя. Воно забирає спокій, забирає спогади, надії, тиху впевненість, що все під контролем. І те, що лишається… часто страшніше за смерть.

Венді слухала, мов заклята, відчуваючи холод, що пробіг по спині. Вона знала: ці слова не просто про Томаса. Вони були попередженням і ключем водночас. І поки вона сиділа там, у тихій хатині, звук хвиль ніби нашіптував: кожен, кого море залишає, мусить жити з його тінню.