Розділ 17

Венді стояла мовчки, відчуваючи, як холодні краплі дощу стікають по її скронях. Вітер гнався по маяку, розвиваючи її волосся, але вона навіть цього не помічала — очі були прикуто до Еліаса, до його постаті, яка наче зрослася з морем і його таємницями. Його слова падали на неї, мов каміння, і важкість їх проникала глибоко, залишаючи крихітні тріщини в серці.

— І тепер вони всі мертві, а я живий. І хто скаже, чи це випадок, чи… плата, — повторив він, і його голос тремтів, хоча намагаючись залишатися холодним і суворим.

Венді повільно підійшла ближче. Її дихання перетиналося з ревом хвиль, що розбивалися об каміння. Вона відчула: саме тут, на цьому узвишші, між людиною і морем, відкривається правда, яку не можна заперечити.

— Це не ваша провина, — сказала вона тихо, але твердо. — Ви робили те, що вважали можливим у тій хвилині.

Він здригнувся, немов слова доторкнулися до ран, які він так довго ховав. Але він не озирнувся.

— Провина? — повторив він, гірко сміючись. — Провина? Я бачив, як вони гинуть. Як крики розчиняються у темряві, а море ховає їхні тіла. І я залишився… один. Я живий, а вони — ні. Хіба це можна пояснити словами? Хіба це можна виправдати?

Венді зробила ще крок уперед, її рука тремтіла, але вона не відступала.

— Я знаю, що це важко, — прошепотіла вона, — але виживання не завжди означає провину. Море залишило вас не для покарання. Воно дало шанс. Шанс розповісти їхню історію, шанс зробити щось після того, що сталося.

Еліас довго мовчав, дивлячись на морську поверхню, що виблискувала під сірим світлом ранку. Хвилі накочувалися, і здавалося, ніби саме море слухає їхню розмову, мовчки вирішуючи, кому дозволити промовити, а кому — змовчати.

— Можливо… — нарешті промовив він, його голос тихий і ламкий, — можливо, це і є плата. Але я не знаю, чи готовий я її прийняти. І я не знаю, чи готовий знову бути серед людей, знаючи, що вони пішли, а я — ні.

Венді підняла руку й легенько доторкнулася до його плеча. Він не відсмикнувся, але й не відповів. Він стояв, мовчазний і величний, а море продовжувало свій нескінченний танець, наче підтверджуючи: правда тут, між ними, і тепер її не можна більше відкласти.

— Я допоможу вам, — сказала Венді нарешті. — Я хочу знати все. І разом ми знайдемо спосіб жити далі. Ви не один.

Він знову подивився на неї, і на хвилину в його очах з’явилася не тінь, а щось схоже на довіру. Мовчання тривало, але тепер воно було іншим — не важким каменем, а мостом, який можна перейти.

Венді відчувала, як усередині все стискається. Її пальці стиснули поруччя маяка так сильно, що заболіло.

— Але ви ж не могли знати, що так буде… — прошепотіла вона.

— Я знав, що йду назустріч смерті, — різко обірвав він. — І тепер живу з цим щодня. Кожен подих нагадує мені, що я вижив один. Що вони всі залишилися там… — його руки стиснули поруччя так, що на ньому проступили сухожилля.

Венді наблизилася ще на крок, серце стискалося, але страх змішувався з рішучістю.
— Можливо, море залишило вас не для того, щоб карати, — сказала вона тихо, але впевнено. — Можливо, воно залишило вас, щоб ви могли щось змінити. Щоб пам’ять не була тягарем, а силою.

Він мовчав, довго дивлячись на неї. Його очі, що раніше приховували біль, тепер блищали в слабкому світлі ранку. Майже з болем, майже сумнівом, він сказав:
— Ви занадто багато вірите в сенси, Венді.

Вона відповіла твердо, не відводячи погляду:
— А ви занадто мало.

І на деякий час тиша між ними стала живою — вона не тиснула, не кидала в обличчя слова провини. Вона була мостом, який міг зв’язати дві самотні душі: його, що вижив, і її, що прийшла, щоб зрозуміти.

Вітер підхопив її слова й розніс їх по маяку, по березі, по воді, що спокійно блищала під ранковим світлом. Венді відчула, як її серце б’ється швидше, як кожен подих наповнений напругою і водночас надією. Вона стояла так близько, що могла відчути тепло його тіла, але водночас його стіни залишалися непроникними.

— Я занадто багато бачив, — промовив він нарешті, його голос низький, як грім у далині. — Занадто багато болю, щоб просто відпустити. Кожна хвиля, кожен крик — вони залишилися зі мною. І я не можу дозволити собі забути.

Венді ковтнула важко, але не відступила.
— І саме тому ви залишаєтеся самотнім, — сказала вона тихо. — Бо боїтеся, що якщо відпустите минуле, воно розірве вас на шматки. Але я вірю, що можна тримати пам’ять і жити далі. Можна відпустити провину, навіть якщо біль залишиться.

Еліас мовчав, його плечі напружені, як струни натягнутого луку. Він повернув голову, дивлячись на море. Хвилі здавалися спокійнішими, ніж його внутрішній світ, і Венді відчула, що саме тут, на межі між землею і водою, може початися зміна.

— Ви думаєте, це так просто? — промовив він, голос тремтів. — Один погляд назад, і пам’ять розриває на шматки. Я бачив, як мої люди пішли під воду. І я лишився. Чому я? — його рука стиснула поруччя маяка. — Можливо, я мав померти разом із ними.

Венді зробила ще крок уперед, її руки тремтіли, але вона не відступала.
— Ви вижили, щоб жити далі, Еліасе. Не для того, щоб карати себе. Не для того, щоб ховатися у темряві. Ви вижили, щоб залишити слід, щоб відновити, щоб ділитися життям з тими, хто ще є.

Еліас нарешті опустив плечі, неначе зняв із себе частину тягаря, який носив роками. Його голос став тихішим, майже шепотом, але кожне слово важило тоннами:

— Якщо ви справді хочете знати правду… не шукайте її в газетах. Там тільки чутки, здогадки й перебільшення. Справжнє… справжнє завжди ховається в спогадах тих, хто залишився живим.

Венді присіла на низький камінь поруч, відчуваючи, як серце калатає швидше від очікування:

— Хто саме? — запитала вона обережно, боячись, що відповіді будуть занадто тяжкими для її молодого серця.

Еліас повільно витер руки об штани і зітхнув, дивлячись далеко в море, наче шукаючи слова серед хвиль: