Розділ 16

Після сварки з Еліасом Венді кілька днів ходила містом, наче в тумані. Кожна вулиця, кожен звук здавалися затуманеними, а її думки постійно поверталися до тих слів, які вона не змогла промовити або промовила занадто різко. Вона відчувала, що рана від розмови з Еліасом відкрита ще ширше, і, хоч біль стискав серце, Венді знала: істина тепер ближче, ніж будь-коли.

Одного ранкового дня, коли дощ рівномірними краплями стукав по дахах і калюжах, Венді вирішила рушити до бібліотеки. Вулиці були порожні, в повітрі стояв запах мокрої землі й старих книг, що долинав із вікон крамниць. Вона відчувала, що саме тут знайде щось, що допоможе зрозуміти минуле, яке переслідувало Еліаса.

Лінда зустріла її на порозі бібліотеки, тримаючи теплий чай і дивлячись на Венді з помітною тривогою.

— Ти виглядаєш виснажено, — сказала вона тихо, майже шепотом. — Що сталося?

Венді вдихнула глибоко, намагаючись зібратися з думками.

— Мені потрібно знайти записи про кораблетрощу… ту, що сталася багато років тому. Ту, в яку був втягнутий Еліас.

Лінда довго мовчала, її очі відбивали суміш вагання і розуміння. Потім вона нарешті кивнула, трохи відвівши Венді вглиб бібліотеки.

— Йдемо, — сказала вона тихо. — Там, у задній кімнаті, зберігаються старі архіви. Там ми можемо знайти те, що шукаєш.

Венді крокувала за нею, відчуваючи, як серце б’ється швидше. Дощ все ще барабанив по дахах, а в повітрі стояла запах старої папери й часу. Вона знала: попереду — ключ до правди, і можливо, до розуміння самого Еліаса. Кожен крок наближав її до відповіді, яку вона шукала довгі дні.

Коли двері задньої кімнати відчинилися, перед нею відкрився світ пилу, старих коробок і непорушних записів. Там лежала історія бурі, що змінила життя багатьох. І серед цих сторінок Венді відчувала, що десь ховається розгадка, яку Еліас нікому не довірив.

Полиці задньої кімнати були вкриті товстим шаром пилу, що осів за десятиліття. Старі коробки з пожовклими паперами стояли в темних кутках, похмурі й мовчазні, наче охороняли забуту історію міста. Венді обережно крокувала між ними, торкаючись пальцями країв коробок, відчуваючи запах старої паперу й часу. Вона почала переглядати газети, журнали, записи з міської ради, іноді нахиляючись, щоб роздивитися дрібний шрифт або вирізку, яку хтось колись вирізав і заховав у папках.

Години минали непомітно. Стопи пилу під ногами нагадували їй про те, що історія цього міста жива лише в цих документах, і що кожен рядок може містити істину. Нарешті, серед купи газетних вирізок, Венді натрапила на те, що шукала: пожовкле фото з заголовком «Трагедія в морі: човен “Аврора” не повернувся».

Вона обережно розкрила сторінку і прочитала текст:

«У результаті шторму загинули семеро чоловіків і одна молода жінка. Єдиний, хто вижив, — Еліас Грей, місцевий рибалка. Обставини катастрофи залишаються неясними. Дехто з очевидців стверджує, що човен вирушив у море попри попередження про негоду».

Венді відчула, як її пальці тремтять від напруги. Вона відклала газету вбік і перевернула сторінку. Там лежав рукописний звіт міської ради — кілька сторінок, дрібний, але чіткий почерк. Вона вчепилася очима у рядки, які змусили її серце калатати ще швидше:

«Свідчення очевидців суперечливі. Хтось бачив, як перед виходом у море екіпаж сперечався. Є натяки, що рішення вирушати було пов’язане не лише з риболовлею, а й з особистим викликом. Причини — невідомі».

Венді нахилилася ближче, намагаючись розгледіти кожне слово, і тоді її погляд упав на маленький напис олівцем на полях: «Було щось більше. Він знає».

Вона провела пальцями по цим словам, відчуваючи, як серце калатає з прискореним ритмом. Хто це написав? Чи колись це робив хтось із членів ради, хто бачив щось більше, ніж дозволялося записати? І кого мав на увазі — Еліаса? Відчуття холодного шоку прокотило по її спині. Вона зрозуміла, що тепер тримає у руках частину правди, якої боявся сам Еліас. І що ця правда може змінити все — її життя, його життя, і навіть тіні минулого, що довгі роки переслідували тих, кого море залишило.

Венді відклала документи і відступила трохи назад. Пильний шум дощу, що стукав по дахах бібліотеки, змішався з шурхотом старих паперів. Серце билося так швидко, що їй здавалося, ніби воно ось-ось вирветься з грудей. Тепер вона знала, що таємниця Еліаса не просто трагедія моря. Там було щось особисте, щось, що він не міг залишити поза собою. І Венді відчула непереборне бажання дізнатися все — повністю, до останньої деталі, навіть якщо це означатиме зіштовхнутися із темрявою, яку він ховав десятиліттями.

Коли Лінда повернулася до архівної кімнати, вона застала Венді, що сиділа на низькому стільці біля столу, обіймаючи газети й вирізки. Очі дівчини були широко відкриті, обличчя напружене. Вона не рухалася, мов боялася порушити крихкий зв’язок із минулим, яке щойно віднайшла.

— Ти знайшла? — обережно спитала Лінда, підходячи ближче. Її голос був теплим, але у ньому відчувалася настороженість.

— Занадто багато питань, — тихо відповіла Венді, не відриваючись від паперів. — Чому вони вирішили вийти в море, якщо знали про шторм? Чому він один повернувся? І що означає цей запис… «Він знає»?

Лінда сіла поруч, тихо клацнувши пальцями по столу, наче збираючи думки. Її погляд зупинився на дівчині, а потім на старих документах перед ними.

— Дитинко, — почала вона, її голос став трохи м’якішим, — у цьому місті кожен має свою версію. Кожен бачив ту ніч по-своєму, кожен пам’ятає по-своєму. Але правда… вона рідко буває простою. Вона ховається між словами, у проміжках між рядками, у тих речах, що ніхто не наважувався озвучити.

Венді схлипнула тихо, відчуваючи, як вагу історії неможливо вмістити в одне серце.

— Ви вірите, що море залишає когось навмисно? — спитала вона, ледве чутно, дивлячись на Лінду з очима, сповненими пошуку відповіді.

Бібліотекарка довго мовчала, її погляд затуманювався спогадами й тишею архіву. Потім вона повільно зітхнула, ніби вимовляючи слова не для Венді, а для себе самої.