Розділ 15

Після фестивалю місто кілька днів жило спогадами й обговореннями. Діти, що бігали по вулицях з кольоровими масками та фарбами, обмінювалися враженнями: хто танцював найвправніше, хто найкраще розіграв сценку, хто виграв у конкурсах. Жінки, що готували страви для ярмарку, хвалили одна одну за смак і подачу, сміялися й згадували кумедні моменти з приготувань. Чоловіки, які допомагали прибирати або ремонтувати набережну після святкувань, обговорювали жарти, сказані за кружкою пива, або ділилися смішними історіями зі свого життя. На вулицях ще залишалися барвисті прапорці та гірлянди, які тихо шелестіли від вітерцю, а в повітрі залишалося відчуття полегшення, неначе разом із палаючими ліхтариками в море відпустили частину смутку, страхів і важких спогадів.

Але у Венді було зовсім інше відчуття. Для неї цей фестиваль не був фіналом, не був якимось святковим завершенням історії міста. Для неї він став початком нового шляху — шляху до істини, до розгадки того, що ховає Еліас у своєму мовчанні. Ті ліхтарики, що пливли по воді, та сміх дітей залишили слід у її серці, але водночас нагадали про ту ніч, коли море забрало його людей. Саме ця ніч, усвідомила вона, була серцем його мовчання, його тіні, його втрат.

І тепер Венді знала: вона не зможе зупинитися, поки не дізнається всю правду. Її внутрішня рішучість стала ще сильнішою, ніж будь-які сумніви чи страх. Вона відчула, що саме тут, у Сілвербеї, серед моря, ліхтариків і тих, хто втратив близьких, вона починає власну подорож у глибини людської пам’яті та болю. І крок за кроком вона буде слідувати цим слідами, доки не відкриє всі таємниці — і для себе, і для нього.

Одного вечора, коли Венді йшла з крамниці Томаса, несучи важкий пакет із фарбами, її погляд зупинився на знайомій постаті біля лавки на набережній. Старий рибалка, який часто сидів там у тиші, курячи свою люльку, дивився на море, наче шукаючи щось у його безмежній синяві. Його обличчя було зморшкуватим, а руки, вузлуваті й зморені роками праці, стискали люльку з такою звичкою, що вона здавалася продовженням його самого.

— Ви Венді, так? — пролунало хрипке запитання, коли вона підійшла ближче.

— Так, — усміхнулася вона, відчуваючи легкий здивований трепет. — А ви, мабуть, знаєте тут кожного.

— Знаю більше, ніж хотів би, — відповів рибалка, кивнувши на лавку поруч. — Сядьте.

Венді присіла, відчуваючи, як серце починає битися швидше. Старий деякий час мовчав, затягуючись димом люльки, а потім почав говорити тихо, немов слова важили більше за повітря:

— Ви дружите з Еліасом?

— Я… швидше намагаюся зрозуміти його, — обережно відповіла вона.

Старий гірко посміхнувся, і його очі набули сумного блиску:

— Зрозуміти його? Це нелегко. Він сам себе не розуміє до кінця.

Венді відчула, як щось стискає їй груди. Їй стало важко дихати, бо вона відчувала, що далі вона дізнається правду, яку важко витримати.

— Ви знали його… до тієї ночі? — запитала вона тихо.

— Знав, — кивнув рибалка. — Я знав усіх, хто тоді був на човні. Я теж мав іти з ними, але зламав ногу за день до виходу. Доля, чи як там.

Він замовк. У його очах з’явилася глибока тінь.

— Вони вийшли в море, хоча знали, що шторм буде сильним. Але вони були вперті. Казали: ми ж моряки, нам не вперше. І пішли.

Венді ковтнула. Їй стало холодно на спині, неначе морський вітер промчав крізь кімнату.

— І тільки він повернувся? — промовила вона майже пошепки.

Старий повільно кивнув, підтверджуючи її здогад.

— Так. Лише він.

Він нахилився ближче й понизив голос, так, що слова звучали ледь чутно:

— Ви знаєте, що люди й досі шепочуться?

— Про що? — спитала Венді, відчуваючи, як серце почало калатати сильніше.

— Про те, що вижив він не просто так. Що море не відпускає просто так.

Холод пробіг по спині Венді, і вона відчула, як кожна волосина на тілі піднялася дибки.

— Ви хочете сказати…

— Хочу сказати, — перервав рибалка, — що у нашому містечку завжди були легенди. І одна з них каже: якщо море забирає всіх, а одного залишає, то це значить, що той один має щось віддати взамін.

Венді відчула, як серце почало калатати так, ніби хотіло вирватися з грудей.

— Але це ж… просто вигадки? — спитала вона, намагаючись заспокоїти себе.

Старий видихнув дим, і він повільно піднімався в повітрі, як невидима межа між минулим і теперішнім:

— Може, й вигадки. А може, й ні. Хто знає. Але з тієї ночі Еліас не був тим самим. Він став тінню. І люди бояться, що море ще чекає свого.

Венді замовкла, дивлячись на нього. Слова рибалки прозвучали як попередження й водночас як ключ до всього, що вона намагалася зрозуміти. Їй стало зрозуміло, що за його мовчанням ховається не просто трагедія — там захована сила, біль і таємниця, яку тільки він сам міг тримати у своєму серці.

Венді йшла додому повільно, відчуваючи, ніби земля під ногами поступово вислизає. Кожен її крок відлунював у голові словами старого рибалки: «Море залишає одного, щоб той щось віддав». Вони звучали не як легенда, а як тінь, що переслідує її на кожному повороті вулиці, і змушували серце стискатися від напруги й передчуття.

Вона згадала обличчя Еліаса під час фестивалю: його тихий погляд, мерехтіння в очах, коли він дивився на вогники, що пливли по воді, і його слова, сказані майже шепотом: «Я вижив один». Раптом їй стало зрозуміло, що, можливо, він не просто відчуває провину за тих, хто загинув. Можливо, він справді вірить, що його виживання — це прокляття, тягар, який йому призначило саме море.

Уночі Венді не могла спати. Вона сіла біля вікна, тримаючи свій блокнот на колінах, і дозволила думкам вільно текти. Рука сама малювала на папері: величезні хвилі, що перекочують човен і ховають його у темряві; постать, яка намагається втриматися на поверхні, але тонуча в холодній воді; і світло, що падає на одного єдиного, залишаючи його на плаву серед безмежного моря.