Розділ 14

День фестивалю нарешті настав. З самого ранку Сілвербей кипів життям. На центральній площі встановлювали величезну сцену, прикрашали прилавки для ярмарку, акуратно розвішували останні гірлянди з мушель, кольорових прапорців і паперових ліхтариків. Повітря було насичене ароматами карамелі, свіжої риби, квітів і морського бризу, що приносив із собою легку прохолоду. Люди метушилися, сміялися, щось домовлялися і сперечалися, але все це створювало відчуття живого, динамічного ритму, який тягнув за собою кожного.

Венді прокинулася раніше за всіх. Вона лежала в ліжку, але не могла залишатися на місці: щось глибоко всередині підштовхувало її піти назустріч цьому дню, відчути його у всій повноті — у шумі, запахах, кольорах і русі людей. Вона тихо пройшлася вулицями, що сяяли барвами прикрас, і на мить їй здалося, що це зовсім інше місто — не тихе й відокремлене, а живе, майже тріумфальне, готове святкувати разом із кожним, хто ступав по його мостових.

На площі її зустріла Клара, усміхнена й схвильована:
— Венді! Дивіться тільки, декорації виглядають чудово! А подивіться, як діти радіють!

І справді, сцена сяяла її роботами: яскраві полотна з хвилями, чайками, вітрилами відбивали сонячне світло, переливаючись всіма кольорами веселки. Діти бігали навколо, сміялися, ганялися одне за одним, носили паперові маски у вигляді риб, крабів і морських істот, стрибаючи від радості й захоплення. Вони зупинялися біля кожного декору, уважно роздивлялися деталі, вказували пальцями на знайомі елементи, які сама Венді створила, і хвалили їх у голос.

Серце Венді наповнилося гордістю. Вона дивилася на ці обличчя, на радість у дитячих очах і відчувала теплий потік щастя: вона зробила щось важливе для цього міста, для його людей. Вперше за довгий час у неї не було відчуття чужинки, самотності чи відчуженості — вона стала частиною цього життя, частиною спільноти, яка прийняла її такою, якою вона була, і дозволила відчути, що вона тут потрібна. Це було відчуття дому, який вона ще не встигла знайти у світі за межами Сілвербею, але який уже став для неї ближчим, ніж будь-де.

Свято розгорнулося на повну силу. З самого ранку площа була сповнена шуму й радості: діти бігали, несучи в руках ліхтарики та прапорці, дорослі піднімали ятки з солодощами й сувенірами, а музиканти готувалися до виступів. І першим номером стали школярі. Вони виходили на імпровізовану сцену, голосно співаючи морські пісні, читали вірші про кораблі, хвилі й легенди Сілвербею, іноді робили невеликі театральні сценки, показуючи пригоди русалок, відважних рибалок і штормові хвилі. Глядачі щиро аплодували, підбадьорюючи юних виконавців, сміялися й підспівували.

Після школярів на площу вийшли музиканти. Акордеони, скрипки, барабани, а десь із тіні ще й флейти — все це створювало ритм, який захоплював усіх без винятку. Люди не могли всидіти на місці: вони танцювали просто на кам’яному покритті площі, сміялися, обіймалися, і кожен рух був наповнений легкістю й святковим настроєм. Венді теж піддалася загальній енергії. Вона танцювала з дітьми, крутилася навколо, дозволяючи собі забути про всі турботи й відчути ритм, який пульсував у повітрі. Її волосся розвіював вітер, сонячне світло грало на яскравих стрічках і тканинах, і вона сміялася так, як не сміялася роками — вільно, безтурботно, від серця.

Але навіть серед цього веселого хаосу Венді не могла повністю відключитися. Вона шукала його очима — Еліаса. Він не з’явився на сцені, не приєднався до танців, не спостерігав за святом у перших рядах глядачів. І все ж Венді відчувала його присутність: десь серед натовпу, серед шуму й музики, він був поруч, тихо спостерігаючи, непомітний, але важливий. Це знання надавало їй спокій і водночас пробуджувало легке хвилювання — адже він завжди був частиною морської стихії, частиною таємниці, яку вона прагнула зрозуміти.

Увечері, коли сонце вже повільно ховалося за горизонтом, на площі почали запалювати ліхтарики. Їхнє світло відбивалося від мокрого каміння, переливалося від стін будинків і відблискувало в очах людей. Атмосфера змінювалася: метушня і сміх вщухали, залишаючи натомість тишу і зосередженість. Натовп рушив до берега, тримаючи в руках свої світильники. Кожен крок був обережним, мов учасники якоїсь урочистої процесії, а тремтіння маленьких вогників відбивалося на обличчях — в очах світилися очікування і смуток одночасно.

Цього разу Венді йшла майже в центрі колони. Її власний ліхтарик дрібно тремтів у руках, відбиваючись у її очах, створюючи відчуття, що світло пульсує разом із її серцем. Коли вони дійшли до берега, люди повільно опускали ліхтарики на хвилі. Світло плавало по темній воді, відблискуючи від хвиль, мов мініатюрні зорі, що впали з неба. Венді затримала подих, захоплена красою цього ритуалу.

І тоді вона помітила його. Еліас стояв осторонь, трохи вище на скелі. Його постать чорніла на фоні темного неба, і він не тримав ліхтаря. Він навіть не робив жодного руху, щоб приєднатися до процесії. І в цьому було щось таке самотнє, що Венді зупинилася і затремтіла, відчуваючи холодок по спині. Його мовчазна присутність була одночасно важкою й магнетичною, мов тінь великого корабля, що несподівано з’явилася на воді.

Вона піднялася на скелю і стала поруч, обережно, не бажаючи порушити його спокій. Натовп навколо них ніби перестав існувати — всі були зайняті своїми ліхтарями, і лишилася лише тиша та мерехтіння сотень вогників.

— Ви знову залишаєтеся осторонь, — сказала вона тихо, ледве вимовивши слова, щоб не зруйнувати тонку межу між ними.

Еліас повернув на неї погляд. Його обличчя було освітлене м’яким світлом ліхтарів, а в очах миготіла туга і біль, що залишилися ще з тієї ночі, коли море забрало все, що йому було дороге.

— Бо я не можу відпустити те, що море забрало, — відповів він.

— Але ж усі вони сьогодні відпускають, — спробувала сказати Венді, спостерігаючи за світлом, що пливло по хвилях.

— Усі… крім мене, — тихо промовив він, і його голос звучав глухо, як відлуння серед скель, але в ньому відчувалася така сила, що Венді затремтіла.