Розділ 13

У містечку пахло фарбою, свіжим тістом і морським вітром. Кожна вулиця, кожен провулок здавалися прикрашеними з особливою любов’ю: гірлянди з мушель та яскраві прапорці майоріли на сонці, відблиски фарб змішувалися з запахом випічки, а звуки дитячого сміху лунали разом із піснями старших жінок, які співали давні морські балади, що передавалися з покоління в покоління. Місто готувалося до фестивалю, і здавалось, що Сілвербей дихає одним ритмом — хвилями, що накочуються на набережну, і серцями його мешканців, які прагнуть святкування й разом з тим несуть у собі пам’ять і традиції.

Венді вдень працювала поруч з іншими: допомагала дітям малювати, розвішувала полотна, перевіряла, чи правильно закріплені ліхтарики, радилась із Томасом і Ліндою щодо кольорів і композицій. Вона бігала від одного кінця набережної до іншого, інколи спотикаючись об дошки та мотузки, але при цьому відчувала щось нове — відчуття причетності. Тут її дії мали значення, її ідеї відгукувалися у сміху дітей і в захоплених поглядах дорослих.

Але вечорами вона залишалася сама на березі, сидячи на холодному піску, із блокнотом на колінах. В її руках пензлі самі виводили лінії, наче підказуючи те, що вона ще не наважилася сказати словами. Вона малювала не просто сцени фестивалю: хвилі, що здіймалися в темряві, човни, що ніколи не повертаються, світло маяка, яке проникає крізь туман. Часом вона ловила себе на думці, що ці малюнки відображають не лише радість свята, а й її власну тугу, суміш страху і захоплення, що тісно переплелися у цьому маленькому містечку на березі моря. Кожен штрих, кожна пляма фарби здавалася частиною її внутрішнього світу, того, що вона ще не змогла відкрити нікому, навіть собі.

І стоячи на березі, слухаючи шум хвиль і далекий сміх дітей, Венді відчувала, що фестиваль — це не просто свято для інших. Це також її шлях до розуміння моря, до розкриття таємниць людей, яких воно торкнулося, і, можливо, до пізнання самого Еліаса.

За два дні до фестивалю Клара організувала репетицію нічної ходи з ліхтарями. Це була церемонія особлива: щось середнє між парадом і тихою процесією, яка мала поєднати святкову атмосферу з пам’яттю про тих, кого море забрало. Мешканці збиралися біля каплиці, тримаючи у руках ліхтарі, оформлені у вигляді зірок, медуз, рибок та хвиль. Світло лампочок відбивалося у воді, створюючи магічну гру блиску і тіні. Діти бігали попереду, радісно сміялися та розмахували своїми маленькими світильниками, але дорослі йшли повільно, зосереджено, з легкою напругою у плечах.

— Це завжди найсильніший момент, — промовила Клара, поправляючи свій ліхтар. — Ми йдемо, щоб згадати тих, кого море не повернуло.

Венді відчула, як серце стислося у грудях. Їй хотілося плакати, але вона стримувалася, адже не хотіла привертати до себе увагу. Діти продовжували бігати й сміятися, підкидаючи світло ліхтариків у темряву, але в очах дорослих було щось зовсім інше: суміш суму, страху перед пам’яттю і тихої гордості за тих, хто залишився. Кожен крок здався вагомим, як би самі хвилі брали участь у процесії, шепотіли щось незрозуміле, але важливе.

Коли процесія дійшла до берега, всі зупинилися. Люди опустили ліхтарі на поверхню води, і маленькі вогники почали повільно пливти у темряву, розсипаючись, немов зорі, що впали з неба. Хвилі підхоплювали їх, несучи далі, і світло, відбиваючись у воді, створювало відчуття, що місто і море разом шанують пам’ять загублених.

Венді стояла осторонь, затамувавши подих, і не могла відвести погляду. У її горлі з’явився клубок, вона ледве стримувала сльози. Для цих людей ліхтарики були не просто прикрасою чи грою світла — це були імена, обличчя, голоси, які море забрало і більше не віддало. Кожна маленька плямка світла нагадувала про втрати, про пам’ять і про сміливість тих, хто вижив і залишився берегти місто.

І серед тих, хто стояв мовчки, дивлячись на повільно плаваючі вогники, Венді помітила Еліаса. Він стояв трохи осторонь, його обличчя залишалося непроникним, кам’яним, але очі світилися болем. Цей біль був настільки глибоким і тихим, що Венді відчула, ніби бачить серце його таємниці, те серце, яке море навчило мовчати і яке ніхто, крім неї, ще не торкався. Море і світло, що танцювало на воді, віддзеркалювали його пам’ять і втрату, і для Венді стало зрозуміло: кожен ліхтарик — це нитка, що тримає його минуле й сьогодення разом.

Після ходи Венді не змогла стриматися. Вона рушила до берега, де стояв Еліас, відокремлений від решти людей. Його постать була нерухомою, спершись на каміння, а погляд спрямований на темну воду. Він не намагався слідувати за процесією, не хотів нікого бачити і ні з ким розмовляти.

— Це було… дуже красиво, — сказала Венді, відчуваючи, як серце б’ється частіше.

Еліас лише кивнув, не відводячи очей від моря. Його мовчазність була важкою, але глибоко осмисленою.

— Краса не завжди приносить полегшення, — тихо промовив він.

Венді набрала повітря, обережно зважуючи слова.
— Вони… ті, кого згадували… ви їх знали?

Еліас повільно повернувся до неї. У його очах світився глибокий біль, який змусив її серце затихнути на мить.
— Знав, — відповів він коротко, мов стримуючи себе від довших розповідей.

— І… вони були вам близькі? — спитала Венді, відчуваючи, що з кожним словом наближається до істини, яка водночас лякає і манить.

Він стиснув щелепу, і в його погляді промайнув спалах старого, нерозказаного болю.
— Досить, — сказав він сухо, але в тоні відчувалася внутрішня напруга, мов камінь, притиснутий до дна моря.

Венді відчула, як щось обірвалося всередині. Хотілося сказати стільки всього, простягнути руку, доторкнутися, але вона розуміла: його мовчання — це його захист, і зараз він не готовий його відкрити.

Ще хвилину вони стояли мовчки. Хвилі накочувалися на берег, шум води злився з віддаленими вогниками, що повільно пливли по воді після ходи. Венді почала збиратися з думками, щоб попрощатися, але він раптово промовив: