Розділ 12

Фестиваль наближався дедалі швидше, і місто, наче живий організм, повністю поринуло в підготовку. У кав’ярні «Прибережна» обговорювали меню, придумували нові десерти й напої, щоб порадувати гостей, у крамницях лунали розмови про декорації, банери, гірлянди, а на вулицях — про конкурси та вистави, які мали захопити малих і дорослих. Кожен рух, кожна дрібниця відчувалися важливою частиною цього свята, і Венді вже не почувалася чужинкою — вона жила цим фестивалем так само, як і всі інші мешканці, відчуваючи себе невід’ємною частиною міста.

Одного дня Клара підійшла до неї з блокнотом у руках, очі її світилися рішучістю й довірою.
— Венді, у нас зміни, — сказала вона. — Художники, які мали приїхати з міста, не зможуть бути присутніми. І тепер прикраси для центральної сцени — на тобі.

Венді здивовано підняла брови:
— На мені?

— Так, — відповіла Клара без тіні сумніву. — Ти ж художниця. Ти впораєшся.

Венді відчула легке хвилювання, бажання відмовитися, але погляд Клари був сповнений щирого переконання, немов вона бачила в ній більше, ніж Венді могла сама усвідомити. Вона лише тихо кивнула, і в ту ж мить усвідомила: тепер відповідальність за центральну сцену, за серце фестивалю, лежить на її плечах.

І відтоді дні Венді заповнилися роботою: пошуком тканин, фарб, кольорів, які передавали б атмосферу моря і казкових легенд; вирізанням фігур риб, чайок і морських хвиль разом із дітьми; складанням композицій із старих дерев’яних дощок, які Томас приніс, щоб зробити хвилеподібні конструкції для сцени. Кожна деталь вимагала уваги і фантазії, але в цьому вона знаходила радість — і відчуття, що нарешті дійсно потрібна цьому місту.

Одного спокійного вечора Венді сиділа на дерев’яній лавці біля крамниці, трохи втомлена після цілого дня підготовки до фестивалю. Сонце вже хилилося до горизонту, вулиця поступово порожніла, і лише легкий морський вітерець приносив запах свіжої випічки та солоного повітря. Раптом до неї підійшли кілька літніх жінок, які поверталися з вечірньої служби в каплиці. Їхні обличчя були зморщені, але доброзичливі, а кроки тихі та впевнені, мов ті, хто все життя живе у цьому містечку.

— Ви Венді, так? — перша з них усміхнулася, киваючи головою. — Нова наша художниця.

Венді кивнула, трохи розгублено.

— Гарно ви все придумали, — сказала інша, сідаючи поруч. — Давно наші діти не були так захоплені підготовкою.

Венді відчула тепло в грудях, і на губах з’явилася щира усмішка. Вона тихо відповіла:
— Дякую.

Жінки розслабилися поруч із нею, і розмова пішла спочатку про минулі фестивалі, про бурі, що колись лякали містян, про те, як море іноді було ласкавим і щедрим, а іноді — безжальним і страшним. Атмосфера була легкою, але водночас у повітрі висіла повага до тих сил, які вони не могли контролювати.

— У нас є стара приказка, — промовила найстарша з жінок, її сиве волосся було заплетене в тугу косу. — Море забирає рівно стільки, скільки хоче.

Венді підняла брови:
— І не більше? — запитала вона, відчуваючи холодок від тих слів.

— І не менше, — додала друга жінка. — Бо воно завжди бере своє. Ми можемо молитися, просити, навіть гніватися на нього, але врешті-решт воно робить те, що вважає за потрібне.

Ці слова впали на серце Венді важким каменем. Вона пригадала хлопчика, який казав: «Море забрало всіх його людей». І згадала тихе, гірке зізнання Еліаса: «Я вірю лише в те, що море завжди бере більше, ніж віддає».

— А ви знаєте… — почала Венді, але зупинилася. Їй хотілося запитати про Еліаса, дізнатися щось більше, але відчула, що в цьому питанні краще тримати дистанцію. У Сілвербеї поважали чужу тишу й мовчання, особливо його.

Старша жінка поклала теплу руку на плече Венді:
— Дівчино, не дивуйтеся. У нас кожна родина має свою історію, пов’язану з морем. Воно — наш сусід і наш суддя. А тим, кого воно відпускає, доводиться жити з пам’яттю.

Венді залишилася сидіти ще хвилин кілька, вслухаючись у слова жінок. Вона зрозуміла, що кожен житель міста несе в собі частинку цієї історії, частинку моря, його сили й таємниці, і що саме тут, у Сілвербеї, її власна історія тільки починає переплітатися з життям інших.

Удома Венді довго не могла заснути. Вона сиділа на краю ліжка, перед нею розкидані були ескізи для фестивальної сцени: великі хвилі, що накочуються одна на одну, човни, мов живі істоти, і світильники у вигляді зірок, що мали висіти над майданчиком і відкидати тепле світло на обличчя дітей. Кожен малюнок, кожна деталь дихали святом, радістю й легкістю. Та всередині Венді щось не давало спокою. У голові все повторювалися слова старших жінок з вечірньої розмови: «Море забирає рівно стільки, скільки хоче».

Вона відчула, що ці слова важать більше, ніж здається на перший погляд. Море у цьому містечку не просто фон, не просто стихія, воно — живий свідок життя людей, вчитель, суддя і, водночас, суворий наставник. І тепер їй почало здаватися, що саме ці слова можуть стати ключем до розгадки того, чому Еліас такий, яким він є: чому його очі несуть тінь, чому його мовчання таке важке, і чому він, здавалося б, носить на собі пам’ять не лише власних втрат, а й усіх тих, кого море забрало.

Венді закрила очі й уявила собі ту ніч, коли «Чорний рейс» зник серед хвиль, а капітан залишився один серед хаосу. Вона відчула холодок по спині, серце стислося. Ця думка не була страшною, вона була важливою — немов маяк, що освітлює шлях у темряві. І раптом Венді зрозуміла: якщо вона хоче бути частиною цього міста і допомогти дітям зрозуміти його легенди, їй доведеться не лише малювати веселі сцени, а й заглянути глибше — у таємниці, що ховаються за очима Еліаса, в тиші моря і в пам’яті тих, кого воно відпустило.

Наступного дня Венді вирішила пройтися до маяка. Сонце ще не встигло піднятися високо над горизонтом, і повітря було прохолодним, з легким запахом солоної води. Вона побачила Еліаса біля маяка, зануреного у роботу. Він стояв на дерев’яному помості, схилившись над старим ліхтарем, і його руки були вкриті сажею, що залишалася після численних днів роботи з вогнем і металом. Його рухи були точними, спокійними, як у людини, яка робить це не вперше, а кожен жест відточений роками.