Розділ 11

Після шторму життя в Сілвербеї поступово повернулося до звичного ритму. Мешканці ще кілька днів обговорювали бурю: хвалили витримку й мужність Еліаса, сміялися з дрібних пригод, що трапилися під час шторму, обмінювалися розповідями про те, як кожен рятував човни та майно. Але життя не могло стояти на місці — підготовка до фестивалю знову втягнула людей у буденний ритм, ніби нічого й не сталося, і шум хвиль більше не мав влади над їхнім настроєм.

Для дітей же буря стала темою номер один. У кав’ярні «Прибережна» кожен малюк мав власну версію того, як «дядько Еліас» приборкав стихію. Смех та гомін наповнювали кімнату, а уяви дітей розросталися до неймовірних розмірів.

— Він просто підняв руки, і море злякалося! — вигукнув Сем, стрибаючи на місці, так, ніби сам хотів переконатися у правдивості власних слів.

— Ні, — протестувала дівчинка Моллі, — він кричав на хвилі, і вони послухалися!

— А я чув, — тихо втрутився найменший хлопчик, — що колись море у нього вже забрало корабель. І тепер воно мусить слухатися його, бо винне йому життя.

У кімнаті запала раптова тиша. Діти завмерли, дивлячись на нього, ніби він промовив слова, що відкривали невидимий і таємничий світ, про який вони раніше навіть не думали. Венді відчула, як у грудях щось стискається, а серце починає битися швидше.

— Хто тобі це сказав? — м’яко запитала вона, намагаючись зберегти спокій, але відчути всю серйозність почутого.

Хлопчик знизав плечима, дивлячись на неї широко відкритими очима:

— Дідусь. Він казав, що Еліас колись був капітаном. І море забрало всіх його людей. Крім нього.

Діти перезирнулися, і хтось швидко перевів розмову на малюнки й костюми для вистави, повертаючи кімнату до сміху й веселощів. Але Венді вже не могла так легко відпустити ці слова. Вони крутилося в її голові, змішуючись із туманними уривками, які вона чула від дорослих, й утворювали непомітну, але щільну павутину таємниць і болю, яку несла у собі постать Еліаса. Кожне слово дитини наче відкривало їй двері в його минуле — і разом з тим, ставило нове питання, на яке ще не було відповіді.

Після завершення репетиції Венді залишилася сама у кімнаті, повільно прибираючи після дітей. Вона складала розкидані аркуші, злегка вимазані фарбою, повертала пензлі до баночок і намагалася навести порядок на столах. Але думками вона була зовсім не тут — її розум відлітав далеко за стіни кав’ярні, до шумного й безмежного моря, до людей, що загинули, до темної тіні минулого Еліаса.

«Море забрало всіх його людей…» — слова маленького хлопчика звучали в її голові мов дзвін у пустому приміщенні. На перший погляд це могло здатися казкою, дитячою фантазією, але у Венді вони викликали холодок тривоги. Бо ці слова дивовижно збігалися з тим, що вона вже дізналася від старого рибалки: «Чорний рейс», трагедія на морі, в якій вижили лише кілька людей. І якщо хлопчик повторив слова свого дідуся, значить, ця історія була відома в місті — просто ніхто не наважувався говорити її вголос, приховував, як болючу правду, яка тяжіла над усіма.

Венді відчула, як у грудях стискається вузол. Їй хотілося знайти відповіді, зрозуміти, що ж сталося того дня, чому саме Еліас вижив, і як цей біль продовжує його тримати на березі, немов полоненого. І чим більше вона думала, тим ясніше усвідомлювала: щоб доторкнутися до істини, їй доведеться ризикнути — поринути у минуле, яке він так довго ховав.

Увечері Венді рушила до берега, де ще донедавна бушувала буря. Сонце вже хилилося за горизонт, розливаючи над водою золотаво-помаранчеві промені, а сама вода лежала спокійна, гладка, мов дзеркало. Вона не мала жодного наміру поспішати — хотіла бути тут, наодинці з морем, відчути його тишу й спокій після хаосу.

Венді сіла на пісок, обережно відсунувши взуття, і довго спостерігала, як хвилі повільно накочуються на берег і відступають, залишаючи за собою мокру, блискучу смугу піску. Вона намагалася уявити ту ніч, коли Еліас залишився один серед бурхливих хвиль, коли море забрало його команду. Перед очима вставали крики, темрява, холодна вода, човни, що непомітно тонули під шаленою силою стихії. І він — самотній, борючись із водною стихією, з усім страхом і втратами на плечах, приречений пам’ятати назавжди.

Венді відчула, як у грудях стискається важкий, холодний клубок болю, який їй стало неможливо ігнорувати. І раптом вона зрозуміла, що цей біль не належить тільки йому. Він увійшов у її життя, став частиною її власного досвіду, її нового розуміння морської глибини і людської крихкості. Кожна хвиля, що билася об берег, мов підсилювала цю думку: трагедія минулого продовжує жити серед живих, залишаючи шрами навіть там, де їх ніхто не бачить. І Венді відчула дивне поєднання суму й співчуття, розуміння й страху — як ніби сама стихія моря передала їй свою пам’ять, і тепер вона не могла відвернутися.

Вітер тріпав волосся, і шум хвиль зливався з її власними думками. І саме тоді вона помітила його — Еліаса. Він ішов берегом повільно, крок за кроком, руки заховані в кишенях, плечі трохи сутулі від втоми. Його постать здавалася одночасно міцною і водночас похмурою, мов море у шторм.

Венді хотіла піднятися й підійти, сказати йому все, що тримала в серці: що вона знає, що розуміє, що його біль не залишив її байдужою, що він не сам. Але щось стримувало її — шанобливий страх перед його тишею, перед тим глибоким океаном емоцій, що він носив у собі.

Він зупинився за кілька кроків від неї. Кивнув тихо, і цього разу його коротка усмішка, хоч і ледь помітна, видала щось людське — щось справжнє і відкрите серед суворої маски.

— Діти готують виставу, — вимовила Венді, намагаючись приховати хвилювання, яке розливалося в грудях теплим і м’яким тремтінням.

— Чув, — відповів він. — Вони вже питають мене, чи правда, що я можу наказувати хвилям.

Венді злегка посміхнулася, відчуваючи дивний потік радості й страху одночасно.

— І що ви їм сказали? — запитала вона, бо серце тріпотіло від нетерпіння.