Розділ 10

Діти з нетерпінням збиралися у невеликій залі при кав’ярні «Прибережна». Столи відсунули до стін, щоб звільнити простір, а посередині поставили кілька дерев’яних лав, на яких вони зручно розташувалися, тримаючи в руках аркуші з малюнками та олівці. Зала пахла свіжозавареною кавою, пирогами і легким морським повітрям, що проникало крізь відчинене вікно. Сьогоднішнє завдання було простим, але захопливим: придумати невеличку театральну виставу на тему морських легенд, оживити казки, які вони раніше малювали на полотнах і папері.

Венді, стоячи біля дошки, обережно розділила групу на три частини: «русалки», «рибалки» та «штормові хвилі». Кожен отримав свою роль, а вона, з посмішкою, допомагала їм вигадувати слова, фрази й рухи, підказувала, як передати емоції і напруження через міміку та жести. Діти гомоніли, сперечалися, бігали по залу, але все це було частиною творчого процесу, що швидко перетворив простір на маленький театр фантазії.

— А можна, щоб у нашій історії був капітан, який рятує всіх? — вигукнув худорлявий хлопчик із розкуйовдженим волоссям на ім’я Сем, і його очі світилися нетерпінням.

— Можна, — усміхнулася Венді. — Тільки тоді капітан має бути хоробрим і добрим, справжнім героєм.

Сем гордо підняв руку, немов приймаючи велике зобов’язання:
— Я буду капітаном!

Усі діти засміялися, а сміх розлився залом, наповнивши його легкою, живою атмосферою. Хтось пропонував нові репліки, хтось придумував рухи для хвиль, інші — для русалок, що кружляли уявними вітрами та морськими потоками. Кожна ідея здавалася дорогоцінною, а кожен сміх — музикою, що відлунювала у стінах кав’ярні.

Венді спостерігала за цим енергійним виром. Її очі слідкували за маленькими акторами, які, навіть не підозрюючи, відкривали для себе і для неї чарівний світ творчості. І раптом вона відчула щось, чого давно не відчувала: легке тепло в серці, тиху радість і справжнє щастя. Тут, серед сміху дітей, барвистих малюнків і морських легенд, вона зрозуміла, що нарешті належить цьому місцю, що нарешті знайшла свою власну хвилю у житті Сілвербею.

Увечері небо почало змінюватися з кожною хвилиною. Над морем нависли важкі сірі хмари, які повільно ковзали по горизонту, поглинаючи останні промінчики сонця. Вітер став сильнішим, різкі пориви зривав із дерев останнє листя, і повітря насичувалося запахом солоної води та мокрого піску. Люди поспіхом кидалися на набережну: ховали човни, закривали вікна, підтягували мотузки, аби нічого не змило штормом. Всі відчували наближення стихії і намагалися встигнути підготуватися.

Венді вийшла на набережну, і серце у грудях завмерло: хвилі вже билися об каміння, шум їхнього удару відлунював у всьому порту. І серед цього хаосу вона помітила його — Еліаса. Його постать вирізнялася серед натовпу: сильна, впевнена, рухи різкі, точні, ніби кожен його крок і жест були продумані й передбачали непередбачуване. Він самостійно витягував останній човен на берег, підтягуючи важкі канати, перевіряючи, щоб усе було надійно.

Коли один із хлопців, захоплений метушнею, послизнувся на мокрому доку, Еліас миттєво кинувся вперед. Його рука схопила дитину за лікоть, і хлопець вигукнув від переляку, але вже за мить був у безпеці. Сила та спритність чоловіка вражали: жодної паніки, лише рішучість і точність у діях.

— Всі у дім! — його голос пролунів над шумом прибою, і він не залишав простору для сумнівів. — Швидко!

Всі слухали без заперечень. Люди бігли, тягли мотузки, прикривали вікна, спішно забирали речі з набережної. А Венді стояла, прикута поглядом до Еліаса. Вона дивилася, як він керує ситуацією, наче ніхто інший і не здатен контролювати бурю. Мовчазний чоловік, який зазвичай тримався осторонь, тепер став справжнім капітаном серед стихії, людиною, яку слухали не за страх, а за довіру та повагу. Її охопило відчуття дивного захоплення і поваги: тут, на мокрому причалі, під рев моря й вітер, вона побачила його справжнє обличчя — того, ким він був насправді, коли стихія ставала випробуванням, а не лише фоном життя.

Коли більшість людей розійшлася, залишився лише шум прибою і свист вітру, що гнав хвилі на берег, він підійшов до неї. Кожен його крок був упевненим, але водночас тихим, майже непомітним серед гуркоту стихії. Волосся прилипло до чола від дощу, сорочка промокла наскрізь, а краплі стікали по щоках, змішуючись із сіллю морської води.

— Чого ви тут? — суворо спитав він, голосом, у якому лунала не лише строгість, а й неприхована тривога за неї.

— Я… хотіла допомогти, — розгублено промовила Венді, відчуваючи, як серце б’ється швидше.

Він глянув на неї уважно, його темні очі миттєво перевірили, чи здатна вона зрозуміти всю небезпеку цього місця.

— Це не місце для допомоги, — сказав він твердо. — Тут потрібен досвід, а не лише добрі наміри. Ідіть додому.

Вона вже хотіла заперечити, відчувала спалах бажання залишитися поруч, допомогти, бути корисною, але щось у його голосі змусило її замовкнути. Було очевидно: це не просто наказ, не порожні слова суворості. У них ховалася турбота, хоч і груба, як камінь, що оберігає берег від шторму. Венді відчула, як холодний вітер пронизує її, але водночас у серці виникло дивне тепло — розуміння того, що він дбає про її безпеку. Вона повільно відступила, залишивши його на мокрому причалі, і дивилася, як він ще раз перевіряє мотузки човна, мов той самий німий капітан, який завжди тримає під контролем бурю.

Всю ніч вітер невпинно бився у вікна її маленького будинку, прошиваючи стіни гулом і свистом, наче хотів прорватися всередину й нагадати про свою присутність. Венді лежала у ліжку, закута в ковдру, але спокою не було. Її думки постійно поверталися до Еліаса — до його постаті серед бурі, до темного силуету на мокрому березі, до рук, що безстрашно утримували людей і човни від хаосу хвиль.

Вона уявляла його обличчя, змінене світлом блискавок, і відчуття морської влади, що витало навколо нього. Його тиша, його рішучість і водночас болючий сум — усе це поєднувалося в єдину, майже невловиму ауру сили і вразливості. І вперше Венді зрозуміла: його тінь і його сила — це дві сторони однієї душі. Тінь — спогад про втрати, про штормові ночі, які він пережив, про тих, кого море забрало. Сила — здатність стояти, не зламатися, вести інших і захищати навіть тоді, коли сам ледве тримається на плаву.