Розділ 8

У наступні тижні Венді повністю поринула у вир підготовки до фестивалю, і навіть сама не помітила, як це сталося. Спершу вона лише допомагала дітям розфарбовувати полотна, насолоджуючись їхнім щирим сміхом і неймовірними фантазіями. Та з часом її роль поступово зростала: тепер у її руках опинився власний список завдань, який вона ретельно виконувала, немов диригуючи маленьким оркестром з натхнення і кольорів.

Венді координувала прикраси для набережної: обирала кольори стрічок, контролювала, щоб прапори й гірлянди висіли рівно, та радше підказувала дітям, як краще розташувати малюнки, ніж сама розклеювала їх. Вона домовлялася з Томасом у крамниці про фарби, тканину, додаткові пензлі та папір. Складаючи ескізи декорацій, вона проводила кілька годин у бібліотеці, занурена у старі альбоми та книги, щоб знайти натхнення. Разом із Ліндою вигадувала ігри, конкурси та маленькі завдання для дітей, аби ті відчували, що фестиваль створюють не просто дорослі, а й вони самі.

Мешканці міста все більше довіряли їй і часто зверталися по пораду:
— Венді, як краще повісити ліхтарі?
— Венді, подивіться на нові ескізи афіш!
— Венді, а ви не хочете придумати тему для костюмів дітей?

Спершу це її трохи лякало: така відповідальність здавалася надто великою для «новачка» у містечку. Та з кожним днем вона все більше відчувала себе частиною цього життя, а не спостерігачем збоку. І що найдивніше — їй це подобалося. У Нью-Йорку вона втомлювалася від нескінченних дедлайнів, чужих очікувань і шуму міста, мріяла втекти від постійного тиску. А тут — працювала від світанку до заходу сонця, і вперше за довгий час відчувала себе по-справжньому живою.

Її руки були у фарбі, одяг пахнув морським вітром, а думки ставали легкими й ясними. Кожен день приносив нові ідеї, маленькі перемоги та радість від того, що вона робить щось важливе для людей, яких уже почала вважати своєю громадою. І що найголовніше — серед усіх турбот і клопотів, серед сміху та голосів дітей, вона відчувала тонкий, але неперервний зв’язок із містом, яке стало її домом.

Одного вечора Лінда покликала Венді до бібліотеки. Стара будівля зустріла її знайомим запахом пилу й солоного дерева, що зберігало подих моря навіть у найнудніші дні. Світло лампи падало золотавими плямами на полиці, заставлені книгами, пожовклими папками й старими коробками з рукописами, наче захованими скарбами. На столі вже чекала стопка старих книжок і товстих рукописів, акуратно розкладених для розбору.

— Якщо вже ви відповідаєте за мистецьку частину фестивалю, треба знати й легенди, — сказала Лінда, зосереджено розкладаючи книги. — Бо що за свято біля моря без історій, які живуть у кожному подиху хвиль?

Венді сіла й обережно взяла одну з книжок. «Легенди Сілвербею» — обкладинка потерта, кутики сторінок загнуті, ніби їх торкалися сотні рук протягом десятиліть. Вона відкрила першу сторінку. Літера, що трохи розплилася від часу, розповідала про русалок, які співали морякам у тумані; про дивні вогні, що з’являлися на хвилях під час шторму; про човни-привиди, які виходили в море і ніколи не повернулися.

— Це казки? — запитала вона, хоч у глибині душі вже відчувала, що в цих словах є щось більше, ніж просто вигадки.

— Для когось — казки, — м’яко відповіла Лінда, її голос набував серйозності. — Для когось — пам’ять. У нашому містечку легенди завжди ближчі до правди, ніж здається на перший погляд.

Венді перегорнула сторінку й натрапила на історію про «Чорний рейс» — корабель, що одного разу вийшов у море й зник назавжди. Було написано, що тоді кілька чоловіків із Сілвербею не повернулися додому, залишивши по собі лише спогади й втому, що розливалася серед сімей, як темна вода.

— Це сталося насправді? — тихо спитала Венді, відчуваючи, як у грудях стискається щось невидиме, холодне й важке.

Лінда кивнула, і її очі потемніли, мов відбиваючи темряву минулого:
— Багато років тому. Але біль залишився. Він все ще тут, серед нас, у серцях тих, хто вижив.

По спині Венді пробіг холодок. Вона згадала слова Еліаса: «Море забрало занадто багато». Сторінки книги здавалися тепер важчими за камінь, і читати їх було складно, як слухати сумну пісню. Вона закрила книжку й мовчки сиділа, відчуваючи, як легенди починають переплітатися з реальністю. Кожна сторінка — кожне слово — наче невидимою ниткою тягнуло її до тих місць, де ховалося його минуле.

Десь глибоко всередині зароджувалася впевненість: ця історія має відношення до Еліаса. І якщо вона зможе зрозуміти хоча б частину його минулого, можливо, це наблизить її до розгадки його мовчазної загадки і допоможе подолати той бар’єр, який завжди стояв між ними. Сидячи серед пилу й запаху старих сторінок, Венді відчула, що її власне життя, її роль у фестивалі та містечку тепер пов’язані з цим минулим, з його історією, яка ще чекає, щоб її розповіли.

Венді залишилася в бібліотеці ще на деякий час після того, як Лінда вийшла, залишивши її наодинці з книгами й тишею. Вона перевертала сторінки, роздивлялася старі фотографії, записи й замітки, шукаючи щось, що могло пролити світло на минуле Еліаса. Кожна деталь здавалася важливою: старі порти, човни, назви кораблів, імена рибалок — усе це поступово малювало картину давно забутої історії.

Під час чергового обстеження старих документів у бібліотеці, Венді натрапила на щоденник, що належав одному з колишніх капітанів. Сторінки були вицвілі й ламкі, але серед записів про бурі, морські маршрути та порти вона побачила знайоме ім’я: Еліас. Деякі записи були короткі: «Втратив ще одного товариша», «Шторм забрав усе» — слова, що кричали про трагедію й біль.

Венді відчула, як серце стискається. Це пояснювало його мовчазність, його обережність і ту невидиму стіну, що завжди стояла між ним і іншими. Минуле Еліаса було сповнене втрат і шрамів, які неможливо стерти. І чим більше вона дізнавалася, тим сильніше розуміла: він носить цей тягар сам, без підтримки, і кожне його слово, кожен погляд — це ехо тих втрат.