Розділ 7

Фестиваль у Сілвербеї був головною подією весни, тим днем, коли усе містечко — від найстаріших рибалок до малечі — виходило до моря, щоб разом відсвяткувати його щедрість і свою спільність. Хоча до нього лишалося ще кілька місяців, готування почалися заздалегідь. У повітрі вже відчувалася особлива напруга очікування.

Жінки збиралися вечорами в кав’ярні чи на верандах і гаряче сперечалися, які прикраси цього року будуть на набережній: паперові гірлянди у формі рибок, розписані мушлі, чи, може, нові прапорці з яскравими малюнками дітей. Чоловіки лагодили стенди, що зберігалися ще з минулих років: витирали старе дерево, замінювали дощечки, фарбували їх у кольори моря й сонця. А музиканти збиралися в «Прибережній» і репетирували балади — ті самі, що колись співали у шторм, на свято врожаю чи на проводи кораблів. Їхні голоси лунали над містечком і змішувалися з вітром, і здавалося, що саме море підспівує їм у глибині.

Для мешканців Сілвербею фестиваль був не просто святом. Це був їхній ритуал, спосіб довести морю: «Ми тут. Ми вистояли. Ми житимемо далі, попри всі твої бурі». Це була їхня щорічна обітниця, маленький виклик стихії і водночас вдячність їй.

Одного дня Лінда з’явилася у бібліотеці з товстим блокнотом у руках. Вона опустила його на стіл із глухим стуком і скинула хустку з плечей. Її очі сяяли тією особливою рішучістю, яка народжується, коли в людині визріває гарна ідея.

— Венді, у мене до вас прохання, — почала вона, зручно вмощуючись за столом і розгортаючи блокнот, повний заміток, начерків і кольорових клаптиків паперу. — Ми шукаємо когось, хто допоможе з організацією художньої частини фестивалю. Ви підходите ідеально.

Венді розгублено посміхнулася.
— Але я не художниця, — несміливо засміялася вона, поправляючи пасмо волосся, що впало на обличчя.

— І не треба, — відмахнулася Лінда. — Тут важливе не вміння малювати, а вміння надихнути. Діти потребують людину, яка підтримає їхні ідеї й покаже, що їхні малюнки мають значення. Ви вмієте слухати, Венді. А це найважливіше.

Її слова торкнулися чогось глибокого всередині. Венді раптом згадала, як у дитинстві сама мріяла, щоб хтось побачив у її малюнках щось більше, ніж дитячі каракулі. Як сильно вона хотіла, щоб їй сказали: «Те, що ти робиш, важливе».

У грудях спалахнуло тепло. Це була не лише відповідальність, а й справжня можливість — вплести власну нитку у тканину цього міста, залишити слід у його пам’яті.

Вона вдихнула на повні груди й тихо, але впевнено сказала:
— Гаразд. Я згодна.

І в ту мить відчула, як серце наповнилося тихим, але радісним хвилюванням — наче перший крок у щось зовсім нове вже було зроблено.

Наступного дня Венді вже сиділа на майданчику біля бібліотеки з великою коробкою фарб, баночками з водою та пензлями різних розмірів. Сонце світило яскраво, повітря пахло свіжою сіллю й хвоєю, а з боку моря долітав рівний шум хвиль. Навколо неї зібралася галаслива компанія дітей. Вони бігали, сміялися, сперечалися, а потім зосереджено бралися до роботи, розгортаючи великі полотна й аркуші, які згодом мали прикрашати набережну до фестивалю.

Венді показувала, як змішувати кольори, щоб отримати відтінок морської хвилі на світанку, як додати зовсім трішки білого, щоб на полотні заіграла піна прибою, або як провести пензлем легку, майже прозору лінію, щоб передати рух вітру. Діти уважно слухали, їхні щічки розчервонілися від захоплення й сонця, а очі світилися азартом.

— А можна нам намалювати корабель-привид? — раптом вигукнув худорлявий хлопчик із розкуйовдженим волоссям, тримаючи пензлик так, ніби це була справжня шабля.

— Чому б і ні? — усміхнулася Венді, нахиляючись до нього. — Море ж любить легенди.

Ці слова ніби розбудили уяву всієї групи. Одразу здійнявся гамір. Хтось уже малював темні тіні у воді — «це буде морське чудовисько!», інша дівчинка вимальовувала маяк, який сяє у ночі, треті додали на свої картини русалок із хвостами, що виблискували сріблом. Усі вони вигадували, фантазували, створювали власні світи, сплітаючи їх із легендами Сілвербею.

Венді дивилася на це і відчувала, як усередині розквітає щось світле й тепле. Тут, серед кольорових плям, яскравих фантазій та щирого сміху, вона вперше за довгий час відчула себе справді потрібною. Немов саме в цю мить її життя впліталося в життя Сілвербею — яскраво, невимушено й по-справжньому.

Увечері, коли день поволі згасав і робота закінчилася, Венді несла кілька полотен до старої комори біля пірса. Дерев’яні двері були важкі, перекошені від вологи й часу, тож довелося добряче натиснути плечем, аби вони піддалися. Усередині панувала прохолодна темрява, пахло старим деревом, морською сіллю, фарбами й пилом, що осів на кроквах.

Вона тільки-но ступила всередину, коли позаду раптово озвався низький голос:

— Дозвольте.

Венді здригнулася й різко озирнулася. У сутінках вирізнялася висока постать — Еліас. Його обриси майже зливалися з вечірнім світлом, але рухи були точними й упевненими. Він легко підняв перекошені двері, притримав їх однією рукою й допоміг їй занести полотна всередину, немов це не коштувало жодних зусиль.

— Дякую, — промовила Венді, ще відчуваючи несподіване тепло від його близькості, від того, як просто й природно він став поряд.

Еліас кивнув, але не пішов. Його погляд привернули дитячі малюнки, що лежали в кутку. Він нахилився, провів пальцем по краю одного полотна. На ньому був зображений човен, самотній серед високих хвиль, а над ним темніло важке небо.

— Цікаво, — тихо мовив він. — Діти малюють море таким, яким вони його відчувають. Не таким, яким воно є.

Венді затримала на ньому погляд. Його слова прозвучали наче сповідь, і вона не хотіла злякати цю рідкісну мить.

— А для вас воно яке? — обережно спитала вона.

Еліас мовчав довше, ніж вона очікувала. Його очі ніби заглибилися в темне полотно, наче він бачив там не дитячу фантазію, а власні спогади. Тінь лягла на його обличчя, зробивши його ще суворішим.