Розділ 3

На третій день у Сілвербеї Венді відчула, що їй потрібна компанія. Тиша, яка спершу здавалася цілющою, почала обтяжувати, перетворюючись на гул, у якому губилися думки. Вона зловила себе на тому, що розмовляє з морем уголос, а потім тихо засміялася — мовчання було занадто гучним, і воно раптом стало компанією, яку вона не просила.

Вирішила піти до кав’ярні «Прибережна». Вона відчувала, що їй потрібен людський голос, маленькі сигнали життя, які не кричать, а просто нагадують: світ не закінчується на межі дому.

Усередині пахло корицею, гарячим хлібом і трохи сіллю, ніби саме море знайшло дорогу до печі. Декілька людей сиділи біля вікон, затягнутих легким туманом, що збирався на холодному склі, і виглядали, ніби вели власні, маленькі світи. Двоє літніх чоловіків грали в шахи, схилившись над старою дощатою дошкою, їхні рухи були тихими, але точними, як у старій пісні. За барною стійкою дві жінки обговорювали побутові дрібниці, час від часу приглушено сміючись, і їхній сміх наповнював простір теплом і спокоєм.

Венді обрала невеликий столик у кутку, звідки було видно гавань крізь запітніле скло. Вона сіла, відчуваючи приємне розслаблення: ні поспіху, ні нагальних справ, лише тепло лампи, аромат булочок і відчуття, що вона не одна у світі.

— О, новенька повернулася, — радісно вигукнула бариста Клара. Її руде волосся світилося у світлі ламп, а веснянки на щоках додавали доброзичливості. Вона піднесла їй меню, але відразу нахилилася й сказала змовницьким тоном:
— Ви ще не куштували наших булочок із чорницею, правда? Вони тут легендарні.

— Тоді мушу спробувати, — усміхнулася Венді, сама дивуючись, як легко це звучало.

Через кілька хвилин на столі опинилася тарілка ще теплих булочок, й Венді вперше за довгий час відчула, що їсть не поспіхом, не ковтає між зустрічами та листами, а смакує момент. Вона відкусила шматочок, і смак ягід і тіста переплітався з ароматом кави та тихим гулом моря за вікном.

До її столика підійшла жінка середніх років із короткою стрижкою й уважним, лагідним поглядом.

— Ви, мабуть, Венді? — мовила вона, посміхаючись тепло. — Я Лінда, працюю в місцевій бібліотеці. У нас тут усе просто: якщо ви залишаєтесь надовго, ви неминуче опиняєтесь у бібліотеці.

— Я обожнюю книги, — щиро відповіла Венді, і в її голосі прозвучав відгомін дитячого захвату. Вона відчула, що тут її розуміють без зайвих пояснень.

— Тим краще, — усміхнулася Лінда. — Заходьте якось, покажу вам наші скарби. У нас є такі старі видання, що пахнуть морем і пилом часу.

Жінка кивнула й повернулася до свого столика, а Венді ще довго дивилася їй услід. Вона відчула: маленьке місто справді має здатність вплітати людей у свій ритм — непомітно, але міцно.

— А ви вже бачили Еліаса? — раптом запитала Клара, коли принесла ще одну чашку чаю.

Ім’я прозвучало так, ніби воно мало вагу само по собі. Венді на мить розгубилася.

— Якщо ви маєте на увазі високого чоловіка з сітями… Так, ми зустрілися на пляжі.

Клара кивнула, її очі блиснули цікавою іскоркою, схожою на захват.

— О, тоді ви вже знаєте нашого загадкового моряка.

— Моряка? — повторила Венді, трохи розгублено.

— Так. Колись він майже не сходив із моря. Кажуть, роками плавав у рибальських флотиліях, бачив штормові ночі й місця, про які нам страшно навіть мріяти. А потім повернувся сюди… і став мовчазним, наче камінь біля маяка.

— І всі знають його? — обережно запитала Венді.

— Тут усі знають усіх, — Клара знизала плечима, витираючи фартух. — Але Еліас інший. Він ніби стоїть окремо від усього Сілвербею. Не злий, не холодний — просто закритий. Наче носить у собі бурю, яку ми не бачимо.

Венді пригадала його погляд: важкий, як темна вода, яка ховає глибини й небезпеки. І в цій тиші було щось небезпечне й водночас притягальне.

Розмова урвалася — у кав’ярню влетіла група підлітків, шумних і безтурботних, і Клара швидко побігла приймати замовлення. Венді залишилася сама зі своїми думками, насолоджуючись запахами й теплом кав’ярні.

Чому ім’я Еліаса викликало стільки зацікавлення? Чому про нього говорили, як про легенду, наче він сам був частиною цього узбережжя? Вона не знала, але відчувала, що ця історія ще розкриється. І щось підказувало: вона обов’язково опиниться у її центрі.

Коли Венді вийшла з кав’ярні, вечір уже спускався на місто. Ліхтарі засвічувалися один за одним, розливаючи теплі кола світла на вузьких брукованих вулицях. Повітря наповнилося ароматом йоду, мокрої деревини та тихого прохолодного вітру, який нагадував, що осінь уже на порозі. Гавань повільно занурювалася в тінь; човни, погойдуючись на легких хвилях, здавалися сонними, ніби відпочивали після довгого дня.

Венді не поспішала додому. Вона йшла повільно, відчуваючи ритм вечора, слухаючи шурхіт хвиль і далекі крики чайок, які ще не поснули. Її думки були спокійні, але все одно наповнені очікуванням. І саме тоді, під слабким світлом ліхтарів, вона побачила його.

Еліас стояв біля човна, схилившись над мотузками. Його темний силует майже зливався з сутінками, і здавалося, що він виріс із самої темряви, немов частина цього узбережжя, закарбована у спокої та ритмі хвиль. Його постава була наповнена зосередженістю, а кожен рух — точним і впевненим, як сама природа: руки обережно обвивали мотузки, пальці вправно перев’язували вузли, які, здавалося, могли витримати будь-яку бурю.

Венді вагалася. Доторкнутися до цього мовчазного світу було водночас і привабливо, і лячно. Але щось у глибині її серця підштовхнуло крокувати вперед.

— Доброго вечора, — промовила вона тихо, ледве чутно, відчуваючи, як серце починає битися швидше, ніж зазвичай.

Еліас підняв голову. Його погляд був темний, уважний і настільки прямий, що Венді відчула, ніби він читає її думки.

— Ви знову біля моря.

— Воно мене тягне, — сказала вона, намагаючись не відвести очей, відчуваючи, як кожне слово відлунює в спокої вечора.