Розділ 2

Ранок у Сілвербеї починався зовсім інакше, ніж у Нью-Йорку. Там її будили гуркіт метро, сирени швидкої, запах гарячого асфальту та кави навинос, який тягнувся вулицями разом із димом і смоґом. Тут же світ розкривався зовсім інакше: Венді прокинулася від крику чайок, від гулу хвиль, що накочувалися на берег, і від того особливого шурхоту, який створює вітер, коли проходить крізь сосни.

Вона залишилася лежати на ліжку ще хвилин десять, слухаючи ці звуки, які здавалися водночас живими й спокійними. Кожна хвиля здавалася нагадуванням про ритм часу, який не треба ніде поспішати. Вона закрила очі й вдихнула глибоко, відчуваючи, як прохолодне морське повітря наповнює легені.

Венді піднялася й відчинила вікно. Світанок увірвався в кімнату, розсипаючи по стінах золотаве світло. Сонце тільки-но піднімалося, кидаючи на воду блискучі відблиски, які виглядали, наче золотаві стежки, що вели вдалечінь, у безмежність моря. Під вікном повільно проходили чайки, піднімаючись у небо й занурюючись знову в морську гладь.

На кухні Венді приготувала собі чай — простий чорний, але він смакував інакше, ніж у Нью-Йорку. Тут вода здавалася чистішою, повітря — прохолодним і легким, і навіть чай мав аромат свободи. Вона взяла горнятко і вийшла на ґанок. Вологий подих ранку торкався шкіри, а хвилі, що котилися до берега, накочувалися рівно й розмірено, наче вимірювали час повільніше, ніж це було в мегаполісі. Десь неподалік гавкав собака, а в повітрі разом із запахом солі відчувався легкий аромат свіжої випічки — хтось у містечку саме виймав хліб чи булочки з печі. Здавалося, ніби все навколо жило в ритмі маленьких традицій, які не поспішали зникати.

“Це інше життя,” — подумала Венді, спостерігаючи, як перші рибальські човни спокійно скочуються по хвилях. — Тут нема натовпу, що штовхає вперед, нема неонового світла, що сліпить. Тут кожен день — маленьке відкриття.”

— Доброго ранку! — раптом пролунав голос із-за паркану.

Венді здригнулася від несподіванки й обернулася. Сусідка, літня жінка з акуратно зібраним сивим волоссям, стояла біля свого саду й поливала квіти з металевої лійки.

— Я місіс Гарріс, — сказала вона, доброзичливо усміхаючись. — Ви, мабуть, та сама новенька, що з Нью-Йорку?

— Так, я Венді. Дуже приємно, — відповіла вона, відчувши раптове тепло від цієї простоти.

— Тут усі одразу дізнаються про нових людей, не дивуйтеся, — лагідно додала жінка. — Якщо щось потрібно — цукор, порада чи просто розмова — заходьте без сорому.

Венді подякувала й усміхнулася. Уперше за довгий час вона відчула, що сусідство може бути не холодним і байдужим, а теплим і щирим. Вона на мить затрималася, вдивляючись у туман, що обіймав місто, і подумала про те, як незвично відчувати себе частиною цього спокійного світу.

Після сніданку вона вирішила прогулятися пляжем. Пісок під ногами був прохолодний, а хвилі накочувалися на берег рівно й спокійно. Туман ще не розсіявся повністю, і світ навколо здавався ніби напівсном: обриси дерев, човнів і скель виглядали розмитими, мов акварельні мазки.

Венді йшла повільно, слухаючи шум хвиль і крики птахів. У голові все ще крутилася думка: “Як я взагалі жила в Нью-Йор

І раптом Венді помітила чоловічу постать неподалік. Він стояв біля самого краю води, тримаючи в руках сіті. Високий, широкоплечий, у темному светрі й важких гумових чоботах, він виглядав частиною цього пейзажу. Сонце відбивалося на воді, і його обриси були схожі на силует, вирізьблений світлом.

Спершу Венді вагалася, але чоловік сам підняв голову й глянув у її бік. Його погляд був прямий, уважний, навіть суворий, але не ворожий.

— Новенька? — коротко запитав він.

— Так… Я щойно переїхала, — відповіла вона, відчувши, як у голосі з’являється невпевненість.

— Будинок біля скель?

— Саме так.

Він кивнув і знову взявся до роботи. Сітка ковзнула у воду, і розмова, здавалося, закінчилася ще до того, як устигла початися. Та Венді раптом відчула, що його присутність дивно зачіпає її. У ньому було щось від моря: мовчазна сила, спокій, який здавався старшим за слова.

Вона зробила кілька кроків уперед.
— Я Венді, — сказала вона, простягаючи руку.

Чоловік трохи вагався, а тоді потиснув її. Його долоня була шорстка й тепла, ніби він тримав у ній сам вітер узбережжя.

— Еліас, — назвав він своє ім’я, наче це було не знайомство, а просто констатація факту.

Вони стояли поруч, і хвилі билися об каміння з таким гулом, ніби теж підслуховували. Венді хотіла щось сказати, але слова губилися.

— Ви давно тут живете? — нарешті спитала вона.

— Завжди, — коротко відповів він.

— І займаєтесь рибальством?

Еліас зиркнув на неї так, ніби хотів запитати: «А чим іще тут займатись?» — але промовчав. Лише плечима злегка сіпнув.

— Це містечко… воно зовсім інше, ніж Нью-Йорк, — сказала Венді, намагаючись знайти ниточку для розмови.

— Тут не Нью-Йорк, — сухо відповів він, і кутик його губ ледь-ледь сіпнувся. Чи то насмішка, чи то тінь усмішки.

Венді відчула, що в ньому є щось приховане — суворість, яка маскувала інший бік. Можливо, тепло. Можливо, біль.

— Якщо море здаватиметься небезпечним — не виходьте сама, — раптом додав він, цього разу вже трохи м’якше. — Воно гарне, але підступне.

— Дякую. Я запам’ятаю, — сказала вона тихо.

Еліас кивнув і рушив далі берегом, несучи сіті на плечі. Його хода була впевненою й повільною, важкою, як кроки людини, яка знає: цей берег належить йому так само, як і хвилям.

Венді ще довго дивилася йому вслід. І раптом зрозуміла: вона відчула передчуття. Вони зустрінуться знову. І не раз.

Сілвербей почав відкриватися перед нею не просто як нове місце для життя, а як простір, де можна віднайти себе. Кожен шум, кожна хвиля й кожен світловий промінь могли розповісти власну історію. І, можливо, частина цієї історії вже була пов’язана з Еліасом.

Вона вирішила пройтися далі берегом, спостерігаючи за човнами, які повільно поверталися з рибалки. Дехто з рибалок вже розпочинав обробляти улов, інші лагодили сіті. Все це було настільки відмінним від шумного й метушливого Нью-Йорка, що Венді відчувала, як її серце трохи заспокоюється, відчуваючи свободу й простір навколо.