Розділ 1

Венді сиділа біля широкого вікна свого невеликого, але дорогого лофта в Брукліні. Скло відбивало калейдоскоп нічних вогнів, і вони, ніби ріка, безупинно текли вулицями Нью-Йорка. Машини, рекламні щити, вогні таксі й трамваїв зливалися в єдину мерехтливу масу. Місто, яке ніколи не спало, завжди мало дарувати натхнення, але для Венді воно стало більше схожим на клітку зі скла й бетону. Шум уже не наповнював її енергією — він виснажував.

Їй було двадцять вісім. За плечима — п’ять років напруженої, але успішної кар’єри графічної дизайнерки у великій компанії. Вона створювала айдентику для відомих брендів, оформлювала гучні рекламні кампанії, брала участь у презентаціях, де аплодувала ціла аудиторія. Колеги заздрили її проєктам, називали їх «мрією будь-якого дизайнера». Та попри зовнішній успіх, Венді дедалі частіше ловила себе на думці, що прокидається не для життя, а для чергової виснажливої гонитви. І переможців у цій гонці не було.

На столі стояла порожня чашка від кави. Колись вона жартувала, що кава — її паливо, але тепер і три подвійні еспресо підряд не рятували від внутрішньої втоми. Вона відчувала, як день за днем вислизає крізь пальці, лишаючи після себе лише порожнечу.

Телефон світився повідомленнями:
«Терміновий дедлайн».
«Чекаємо правки».
«Потрібна презентація».
Ці слова не викликали більше ні паніки, ні азарту — тільки байдужість. Венді змахнула екран і вимкнула звук. Усередині щось наростало, як туго натягнута струна: відчуття, що треба вирватися. Інакше вона просто зламається.

Вона піднялася й підійшла до книжкової полиці. Між старими альбомами з малюнками, які вона зберігала ще з університетських часів, лежала фотографія. На ній була вона з матір’ю, зроблена кілька років тому на узбережжі Мена. Вітер грався маминим волоссям, хвилі шаленіли об берег, а на обличчі було щось неймовірно спокійне й мудре. Венді стиснула фото в пальцях, і в очах защипало.

Мами більше не було. І відтоді Нью-Йорк, який колись здавався сценою її життя, перетворився на холодне місто-привид.

Вона згадала її голос. Теплий, впевнений, рішучий:
— Людина не повинна жити там, де серце задихається. Шукай місце, яке дає дихати.

Ці слова звучали зараз, ніби вперше. Вони відгукувалися глибоко всередині, сильніше за будь-який дедлайн чи контракт.

Тієї ж ночі Венді відкрила ноутбук. Пальці машинально набрали кілька рядків у пошуковику: «оренда будинку біля моря маленьке містечко узбережжя».

На екрані спалахнули десятки пропозицій. Але одна серед них одразу притягнула погляд: Сілвербей, штат Мен. Маленький будинок із верандою, що виходила просто на море.

Фото показувало простий дерев’яний дім — трохи старий, але затишний, із білими віконницями та сходами, що вели до саду. На задньому плані виднілося море — безкрайнє, синє, із білою піною хвиль. Венді довго вдивлялася в це зображення. Щось у ньому було майже магічне. Вона відчула полегшення, якого не знала вже роками. Може, це й було тим самим «місцем для дихання»?

Вона не стала відкладати. Вранці зателефонувала агенту, домовилася про оренду на півроку й купила квиток.

Реакція колег була передбачуваною:
— Ти ж ідеш із проєкту століття!
— Уяви, як це вплине на твою кар’єру!
— Ти справді кидаєш усе заради… моря?

Венді тільки посміхалася. Уперше за довгий час ця посмішка була щирою.

Коли вона складала валізу, в кімнаті панувала тиша. Лише десь унизу гуділи автомобілі. Її улюблені сукні, кілька книжок, ноутбук, фото з мамою — цього було достатньо. Вона не знала, що чекає на неї попереду, але відчувала: Нью-Йорк більше не має для неї майбутнього.

Уже в таксі дорогою до аеропорту Венді вдивлялася в хмарочоси, що губилися у вранішньому тумані. Вони здавалися холодними й байдужими. «Можливо, одного дня я повернуся, — подумала вона. — Але не зараз».

Попереду чекала дорога в невідомість.

Літак приземлився в Портленді, штат Мен, під холодним ранковим небом. Сонце ще не піднялося високо, і світло було м’яким, ніби розлите крізь серпанок. Венді зробила крок на трап, і перше, що вдарило її — запах моря. Він був пронизливим і свіжим, з легкими нотками солі й водоростей. Не таким, як у Нью-Йорку, де Атлантика завжди віддавала бензином, металом і втомою. Тут повітря було живим. Воно різало легені холодом, але водночас розкривало їх, немов примушуючи дихати на повну.

Отримавши ключі від орендованої машини, вона виїхала з аеропорту. Асфальтова дорога вела її на північ, петляючи серед високих соснових лісів, які стояли струнко, мов мовчазні охоронці. Час від часу між деревами відкривалися вузькі прогалини, і звідти блищала вода — то невеликі затоки, то річки, що тягнулися до моря. Узбіччями траплялися фермерські будинки: побілені стіни, зелені чи сині віконниці, клумби з айстрами, що ще тримали осінні фарби, й обов’язково прапори США, що тріпотіли на вітрі.

Венді їхала все далі, і з кожним кілометром світ навколо ставав простішим, але живішим. Меншало реклами, не було нескінченних білбордів, гулу трафіку чи нервових сигналів таксі. Її слуху залишалися лише шурхіт шин по дорозі та далекий крик птахів. Вона ловила себе на думці, що серце б’ється рівніше, ніж за останні роки.

Кілька годин дороги — і навігатор показав: «Сілвербей».

Містечко з’явилося раптово, ніби виросло з хвиль, що билися об берег. Спершу Венді побачила гавань — невелику, але жваву. У воді хиталися човни, рибалки складали сіті біля складів, а в повітрі чувся запах свіжої риби та диму з печей. Вулиці були вузькі, обсаджені дерев’яними будинками: у когось — доглянуті фасади з яскравими квітами, у когось — потріскана фарба й вицвілі таблички. Кілька крамниць, пошта, кав’ярні. І над усім цим — старий маяк на узбережжі, високий, мов сторож, що пильнує море і місто водночас.

Венді зупинилася на узбіччі, вимкнула двигун і просто дивилася. Серце билося швидко, але то був не страх. Радше трепет, ніби вона нарешті знайшла двері у світ, про який давно мріяла.