ТОМ 10 "Кінець"

ТОМ 10 «Кінець»

• Так і закінчилась історія сім’ї Даніеля, - сказав дідусь сидячи на вулиці навколо, якого сиділа купа дітей
• Круто, діду, а що ще відбулося після того, - запитала дівчинка
• Після того бар перейменували на «Тіні Сицилії», говорили що заради ним ми зараз так живемо.

Після чого дідусь встав і наказав дітям іти їсти, на кухні була старша донька чоловіка Маргарита, їй було двадцять сім років і працювала вона в салоні краси «Темна магія», приїхала вона до батька з чоловіком, який зараз був у магазині. Дивлячись на цю картину чоловік ледь не заплакав, почавши посміхатися діти кликали дідуся за стіл. Дружини він не мав, а всі діти були не рідними, він їх прихистив до себе і забезпечував їх, він давав їм все що вони хотіли. Всього в нього було п’ятеро прийомних дітей дві дівчинки і три хлопця, дві доньки були в Сицилії, а хлопці жили в інших країнах де і завели сім’ю.

    Сидячи за столом дідусь почув звук двигуна, насторожившись він вийшов на подвір’я. Побачивши жовту машину, яка зупинилась перед будинком, він почав підходити. З неї вийшов молодий чоловік, він був гарно одягнений, на обличчі була усмішка яскравіша за сонце, дід ніби побачив себе в молодому віці. Хлопець підійшовши до дідуся сказав:

• Доброго дня, давно не бачились, - сказав хлопець після чого побіг і відкрив двері для дівчини, яка тримала маленьку дитину на руках,
• Привіт тато, - сказала дівчина підходячи до старого,
• Ванесса, як я радий вас бачити, і тебе також, - сказав він вказуючи на дитину
• Ми назвали її в честь моєї мами, як ти і просив, - сказала дівчина даючи онучку на руки діду
• Марія і справді гарне ім’я, - сказав він піднявши дитину до сонця почавши плакати.

Дивлячись на дитину він запросив їх до столу але Маттео, так було звати чоловіка Ванесси, сказав:

• Дядько Санчо, дякуємо але ми нещодавно поїли, - сказав хлопець посміхаючись
• Тоді просто посидите і ми порозмовляєм, - сказав Санчо вже йдучи в середину.

В той час до Ванесси підбігла дочка її прийомної сестри, з книгою в руках. Ванесса впізнавши книгу поклала її на столик і пішла в будинок де і запитала:

• Ти знову розповідав їм ці казки? – запитала дівчина дивлячись на Санчо спокійним поглядом.
• Це не казки, а було на справді ми ж обговорювали це, - сказав дід заходячи в кухню.

Більш нічого не сказавши дівчина сіла за стіл. В той момент один з дітей першої доньки, відкривши книгу почав розглядати фото, які там були, де він впізнав дідуся після чого той підійшов підняв його на руки і попросив тримати це в таємниці, хлопець кивнув головою і відав йому книгу.

   Прибираючи посуд дівчата почали обговорювати історії Санчо, які той розповідав їм. Вони гадали що це казки але з часом вони змирилися. В той час Санчо сидів на вулиці, дивлячись на зорі. Ніч була ясною, а небо, ніби велике чорне полотно, усипане мільйонами світлячків. Він провів рукою по сивому волоссю й трохи посміхнувся, відчуваючи легкий вітерець, що торкався його обличчя. Санчо вже давно залишив усе позаду. Його тіло зраджувало його, але серце все ще билося, наповнене спогадами. Він любив ці тихі ночі, коли міг вдивлятися в зорі й думати про минуле. У кожній зірці йому ввижалися ті, кого він втратив. Він згадав Даніеля — його спокій і рішучість, які завжди вели їх уперед. Влад, завжди холодний і розважливий, але в глибині душі відданий і чесний. Анну, яка була силою й гумором у найтемніші часи. Їхні голоси ще лунали в його пам’яті, ніби вони досі сиділи поруч за столом, обговорюючи новий план. А потім його думки повернулися до неї. До Даші. Її усмішка була, як промінь сонця в найтемніший день. Він закрив очі, і перед ним постали ті моменти, коли вони були разом: як вона жартувала над ним, як торкалася його руки, коли він сумнівався, як її голос звучав навіть у найгучнішій метушні.

— Ти завжди будеш поруч, — прошепотів він, дивлячись на одну з яскравих зірок.

Його серце стиснулося від болю й радості одночасно. Ці спогади були його скарбом, єдиним, що залишилося. Він бачив її в кожному промені зорі, чув її голос у шепоті вітру.

Санчо зітхнув і підняв голову трохи вище, вдивляючись у нескінченність.

— Я дякую вам усім... за те, що ви були в моєму житті, — сказав він тихо, звертаючись до тих, кого більше не було.

Зорі миготіли, ніби відповідаючи йому. Ніч огортала його теплом, і в цій тиші Санчо відчував, що хоч і залишився останнім із них, він ніколи не був самотнім.

    Після цього чоловік вирішити з’їздити до кожного на могилу і в останній раз порозмовляти з своєю сім’єю і на завжди попрощатися з ними. Помітивши, що дідусь сів в машину малий хлопчина почав питати в нього куди він, той мовчки махнув рукою, щоб той сідав в машину. Приїхавши до кладовища там були могили в ряд, де були поховані його товариші. Хлопець Лісандро, запитав:

• Так це правда.
• Так правда, але нікому не кажи добре? – після чого старий помолився і поговорив з ними, як раніше, після чого заплакав.

Обійнявши хлопця він сказав йому з сльозами на очах і посмішкою, що ніколи не можна забувати свою сім’ю навіть, якщо ви знайомі не з народження. Після цих слів вони повернулися додому де їх чекала їх сім’я в якій був спокій і затишок для кожного з її членів.

    З останніх подій мафії пройшло близько двадцяти двох років, після чого Санчо розпустив мафію, і почав доглядати за дітьми. Бар він відбудував і змінив йому назву на «Тіні Сицилії» в честь своїх близьких, який зараз немає на білому світі. Підтримував бізнеса всіх його знайомих, після чого відкрив свій офіс де цим почали займатися люди. Потім він вийшов на пенсію, після чого і почав писати історію, що з ним відбулася. Випустивши книгу вона стала дуже популярна в Америці, де всі гадали що це вигадки, після чого по цій книзі хотіли зняти фільм але Санчо відмовився продавати права на його сюжет зі словами: «Пам’ять продавати не можна». Зараз він живе спокійним життям, має сім’ю, онуків і головне затишок.