ТОМ 4 "По коням"

   Ранок у Сицилії розпочався тихо, ніби місто ще не прокинулося після ночі. Сонце повільно піднімалося над морем, кидаючи золоті відблиски на мокрі від роси бруківки. Легкий бриз приносив із собою запах солоного моря, змішаний із ароматом свіжоспеченого хліба, який доносився з найближчих пекарень. У барі, що стояв на розі тихої вулиці, було порожньо. Підлога, ще трохи волога після прибирання, відбивала перші промені сонця, які пробивалися крізь чисті вікна. Усередині було чути лише тихий шурхіт, коли Марія, Ірина й Анна займалися ранковою рутиною. Марія витирала стійку, зосереджено міркуючи про щось своє. Її рухи були впевненими, але швидкими, ніби вона поспішала закінчити роботу раніше, ніж з’являться перші клієнти. Ірина, спокійно сидячи за столом, ретельно сортувала документи, її серйозне обличчя та легкий постукування ніг натякали, що вона знову обмірковує щось важливе. Анна тим часом перевіряла ножі, які завжди носила з собою, обережно оглядаючи леза й посміхаючись, ніби готувалася до чогось незвичайного.

• Ранок видався занадто тихим, — сказала Марія, відклала ганчірку й кинула погляд на Ірину. — Може, хтось із нас зробить каву? Бо я від цього спокою вже засинаю.
• А ти впевнена, що твоя кава не отруїть нас усіх? — пожартувала Анна, навіть не піднімаючи очей від ножів.
• Ти тільки не починай. Якщо й отруїти когось, то тільки тебе, заради тиші, — кинула Марія з посмішкою.

Бар залишався порожнім, наповненим лише легким шумом їхньої розмови та рухів, які виводили з ранкової тиші. Здавалося, цей ранок обіцяв спокійний день, але в Сицилії спокій ніколи не тривав довго. В цей момент в приміщення зайшло дві людини чоловік і жінка, одним з них був Даніель Річчіо бос дівчат, побачивши його Марія підійшла до нього обняла і запитала як в нього справи, той в свою чергу підняв її на руки і поцілувавши її в щоку поставив її на підлогу, після чого привітався з дівчатами і почав їх знайомити з його гарною знайомою, яка часто допомагала йому з документами після чого прийняв її в сім’ю на посаду кухарки. Позаду нього стояла Валерія Лукарді, яка була зовсім юною, їй ледь виповнилося двадцять. Її зовнішність завжди привертала увагу — м’які риси обличчя, темне волосся, яке спадало на плечі, і спокійний, але проникливий погляд. Вона приєдналася у сім’ю Даніеля після того, як допомогла йому з важливими документами. Її розум і здатність швидко знаходити спільну мову справили на нього неабияке враження. Валерія завжди намагалася уникати конфліктів, воліючи домовлятися словами, а не силою. Її пацифізм часто був тією ниткою, що тримала оточуючих від необдуманих дій. Водночас вона захоплювалася кулінарією, і на кухні була справжньою художницею. Її страви завжди збирали навколо себе людей, створюючи атмосферу тепла і затишку. Вона була соціальною і щирою, легко заводила розмову з будь-ким і мала дивовижний талант перетворювати навіть незнайомців на друзів. У її присутності світ ставав трохи кращим, спокійнішим і добрішим.

     Валерія з’явилася в барі так, ніби це було її звичне середовище. Її впевнена постава і тепла, дружня усмішка відразу привернули увагу. Вона підійшла до столу, де сиділи дівчата, і привіталася. Ірина майже одразу відчула до неї симпатію. Їй сподобалася відкрита манера Лери триматися, легкий, невимушений тон і те, як вона завжди дивилася співрозмовникові просто в очі. «Вона щира», — подумала Ірина, хоча й не сказала цього вголос.  Натомість Марія і Анна обмінялися швидкими поглядами. Їх насторожило те, як легко Валерія вступила в розмову, наче була старою знайомою. У її поведінці вони побачили щось надто відкрите, навіть наївне. Марія ледь помітно стиснула губи, а Анна перехрестила руки на грудях, явно показуючи свою недовіру.  Лера, здається, не звертала уваги на напруженість, яку викликала. Вона розповідала щось смішне про свої кулінарні експерименти, намагаючись розрядити атмосферу. Ірина підхоплювала її жарти, а Марія й Анна обмежувалися лише ввічливими кивками. «Вона може бути цікавою, але чи зможемо ми їй довіряти?» — думала Марія, не відводячи погляду від Лери. Анна ж тільки похмуро мовчала, чекаючи, коли новачка покаже свою справжню сутність. Після короткої розмови Даніель провів Валерію до кабінету за, яким та буде приглядати під час роботи в барі. Кабінет виглядав, ніби час зупинився тут багато років тому. Пил товстим шаром вкривав масивний дубовий стіл, на якому лежала лампа з потрісканим абажуром. Позаду стояло старе крісло зі зношеною оббивкою, що скрипіло навіть від легкого дотику. У кутку притулився диван із вицвілим оксамитом, наче свідок давно забутих розмов.  Шухляда біля стіни була єдиним предметом, який здавався збереженим у порядку. Над нею висіло трохи потьмяніле дзеркало, у якому тьмяно відбивалися силуети кабінету. Саме тут, у цій напівтемряві, зберігалися важливі документи, таємниці Даніеля і всієї мафіозної сім’ї, немов заховані між шарів пилу і тиші. Зрозумівши, що над кабінетом прийдеться довго працювати, Валерія попросила дівчат допомогти їй прибрати безлад на кухні і в самому кабінеті, Ірина відразу пішла помагати, а дівчата трохи засиділись але все ж таки пішли допомагати. Під час прибирання в кабінеті дівчата розговорились знайшли спільну мову, розповівши Валерії історію про бордель і їхню спільну знайому Дашу, з якою її познайомлять в вечері, дівчата продовжили прибирати і говорити, під час розмови виявилось, що Валерія раніше  працювала в одному банку, який зараз майже належить босу мафії, дівчата в свою чергу зацікавлено прибирали і слухали дівчину. Після декількох годин прибирання дівчата підвелися і підлога яка відблискувала сонячне світло з відкритих вікон, змусило дівчат посміхнутися, після чого Валерія поїхала по деякі деталі для кабінету і залишила дівчат на самоті. Після того як Валерія поїхала через годину приїхала Даша, яка запропонувала дівчатам сьогодні прогулятися, але дівчата сказали їй, що потрібно декого почекати, на що та звісно погодилась, через декілька хвилин в бар зайшов поліцейський, по ньому зразу було видно, що він був п’яним, чоловік сів за стійку і попросив віскі, наливши віскі Анна почала витирати стійку, а той в свою чергу почав розповідати:

• Влад я. 22 роки, але життя таке, що відчуваю себе старим дідом. На війні був, навчився тримати себе в руках і не вірити нікому, бо довіра — це розкіш, яку собі дозволити не можеш. Зараз у поліції. Робота, звісно, не мед, але хоч якісь адреналін і порядок у житті.  А машини — це моє. Я краще день під капотом проведу, ніж із людьми. Мотор не збреше, і якщо гуде, то завжди зрозуміло, що йому треба. А люди? Люди складніші. А я простий — зробив, що міг, і пішов далі. Ну, якщо не пішов у бар, звісно.