«Тінь, що спостерігає» – Частина 14

Після останньої спроби наблизитися до сигналу, Том відчував дивне відчуття у голові — як ніби його пам’ять розтягнулася і стискалася водночас.

— Щось не так, — пробурмотів він, тримаючи голову. — Я відчуваю… як ніби я пам’ятаю речі, яких не було.

Сара подивилася на нього:

— Це побічні ефекти сигналу. Кожен носій реагує по-різному. Деякі відчувають спалахи пам’яті, інші — нервове напруження, а деякі… зміни у сприйнятті реальності.

Джейк посміхнувся крізь зуби:

— Ага, і ще гумор стає нашою зброєю. Система не любить сарказму, і ми можемо використати це проти неї.

Том нахмурився. Його фрагменти пам’яті змішалися з чужими — іноді він бачив себе в місцях, де ніколи не був, чув голоси, яких не впізнавав, і відчував страх чужих людей.

— Я починаю сумніватися у тому, що відбувається зі мною, — сказав він. — Це як… кіберпанк у реальності.

Сара кивнула:

— Так, але це ще не найгірше. Дивись.

На планшеті з’явилися графіки біоритмів Ліна. Його серце калатало нерівно, руки тремтіли, і на екрані відзначилися аномальні хвилі, що нагадували перші спроби переписування.

— Вони тестують нас, — пробурмотів Джейк. — Але тепер це не просто гра. Кожен крок впливає на психіку.

Том відчув, як страх і азарт змішуються всередині нього, змушуючи сміятися в невідповідні моменти. Лін теж посміхався, хоча його руки тряслися, а серце калатало, мов барабан.

— Якщо ми хочемо вижити, — сказала Сара, — треба навчитися керувати побічними ефектами. Інакше система контролюватиме нас.

Том зрозумів, що ці зміни — не просто фізичні або психологічні. Вони впливають на рішення, реакції, навіть пам’ять. І кожен крок, який вони роблять, система фіксує і аналізує.

— Ми стаємо частиною гри, — пробурмотів він, — і чим далі, тим важче відрізнити себе від сигналів.

Сара кивнула, тримаючи планшет:

— Вірно. І саме тому нам потрібен план. Кожен носій повинен знати, що робить, і не піддаватися паніці.

Джейк підійшов до Тома:

— Пам’ятаєш першу мерехтливу Тінь на горизонті? Вона тепер активна, і ми відчуваємо її реакцію на власні емоції.

Том глибоко вдихнув. Його серце калатало, але тепер він знав: страх і гумор — його єдина зброя проти системи.

— Добре, — сказав він, — якщо ми хочемо вижити і дізнатися, що це за об’єкт, треба навчитися контролювати себе. Інакше вони нас перепишуть.

Тінь космосу знову мерехтнула над містом, але цього разу Том відчув щось нове: вона спостерігала, але ще не втручалася прямо.

— Наступний крок, — сказала Сара, — підійти ближче до сигналу. І тепер ми знаємо, що нас змінюють, навіть якщо ми не помічаємо.

Том зрозумів одну річ: гра стає все більш персональною, і кожен крок вперед — це ризик. Але тепер вони разом, і у них є шанс протистояти системі.

Вони зробили ще один крок у темряву, де страх, гумор і азарт перепліталися, а Тінь продовжувала спостерігати, чекаючи їхньої помилки.

Том відчував, як кожен фрагмент пам’яті, що раптово спливав, змішувався з чужими — ніби пам’ять стала мережею, а вони всі одночасно вузли в ній.

— Дивно, — пробурмотів він, — я бачу себе в кімнатах, де ніколи не був. І чути голоси… голоси, яких не впізнаю.

Лін посміхнувся крізь напруження:

— Привіт, пам’ять колективу, — саркастично кинув він. — Хочеш сміятися чи кричати?

Сара підбігла до Тома, перевіряючи дані на планшеті:

— Це не просто побічні ефекти, — сказала вона. — Це спосіб системи тестувати нас. Вони бачать не тільки наші дії, але і реакції на страх, гумор, нерішучість.

— Тобто, якщо ми сміємося, вони реагують? — спитав Том.

— Так, — кивнула Сара. — І сміх тут — наша зброя.

Джейк нахилився до консолі і спостерігав за графіками Ліна. Серце Ліна калатало нерівно, руки тремтіли, а на екрані з’являлися аномальні хвилі, що нагадували перші спроби переписування.

— Вони тестують нас, — пробурмотів Джейк. — І якщо ми не навчимося керувати емоціями, система керуватиме нами.

Том глибоко вдихнув, намагаючись відчувати страх і азарт окремо, щоб не допустити втручання. Кожен крок команди тепер мав значення.

— Добре, — сказав він, — якщо ми хочемо вижити, потрібно зрозуміти, як ці зміни впливають на нас.

Сара кивнула:

— Ми стаємо частиною гри, але тепер ще й її учасники. Кожен сигнал, кожен нервовий сплеск — це дані для системи.

Лін знову посміхнувся:

— Ага, і ми повинні навчитися використовувати це проти неї. Сарказм і гумор — наші союзники.

Том відчував, як система контролює його психіку і пам’ять, але тепер він розумів: паніка — найгірше, що можна зробити. Він зосередився на команді, на Сарі і Джейку, на Ліні, і це давало відчуття контролю.

— Пам’ятаєте першу Тінь на горизонті? — спитав Том. — Вона тепер активна, і ми відчуваємо її реакцію на наші емоції.

— Так, — підтвердила Сара, — і якщо ми зможемо навчитися керувати собою, ми можемо викликати реакцію системи на наші умови.

Джейк зробив крок вперед:

— Наступний крок — підійти ближче до сигналу. Але тепер ми знаємо, що нас змінюють, навіть якщо ми цього не помічаємо.

Том зрозумів одну річ: гра стає все більш персональною, і відступати вже пізно. Вони разом, і у них є шанс протистояти системі.

Вони зробили ще один крок у темряву, де страх, гумор і азарт перепліталися, а Тінь космосу спостерігала за кожним рухом, чекаючи помилки.

— Готуйтеся, — тихо сказала Сара, — наступний крок може змінити нас назавжди.

І Том усвідомив, що це більше, ніж гра. Це тест на виживання, на пам’ять, на психологічну стійкість — і тепер вони всі на порозі нового рівня.