«Тінь, що спостерігає» — Частина 1

Том прокинувся під тихий звук будильника — електронна мелодія, яку він колись випадково завантажив, і тепер не міг від неї позбутися. Кімната світилася блідим ранковим світлом. На столі, серед купи розкиданих проводів і старих постерів кіберпанк-фільмів, стояла кавоварка, яка вже кілька днів не бачила уваги.

«Що ж, ще один день у великому місті, де всі хочуть бути кимось, а ти просто… Том», — пробурмотів він, витираючи сон із очей. Легка іронія допомагала йому прокинутись, але цього ранку щось було не так.

На сніданок — тост із банальною мармеладною пастою і кава. Він розгорнув смартфон: звичні повідомлення, електронна пошта, новини. І раптом… кадр, який не мав би там бути. Кілька секунд — образ кімнати, але іншої, з дивним світлом і тінями, яких там не було.

Том моргнув. «Сни… або я схожу з розуму», — подумав він.

На вулиці місто мало той самий ритм: перехожі кудись поспішали, дрони пролітали над головою, реклами миготіли неоновими буквами. Але Том відчував легкий холодок на спині. Тінь на периферії зору — швидко зникла. «Нічого, гра світла», — сказав він сам собі, хоча серце калатало швидко.

У офісі фрагменти повторилися: уривки кімнати, кадри, які не належали йому. Він почав записувати їх у нотатки.

— Ти виглядаєш… розгублено, — прокоментував колега, підглядаючи на його записник.
— Просто трохи незвичний ранок, — відповів Том, намагаючись посміхнутися.

Але всередині він відчував: ці кадри не випадкові. Щось — чи хтось — спостерігає за ним. Іноді здавалося, що тінь рухається позаду нього, з’являється і зникає, лишаючи лише легке відчуття чужого погляду.

Наступного дня фрагменти ставали довшими, більш яскравими. Том намагався їх аналізувати.

Вечір. Він сидів у кімнаті з ноутбуком, поринаючи в записи. Раптом екран мигнув: образ кімнати, але не його. Тіні рухалися, відбитки на підлозі, яких не мало бути.

— Невже я божевільний? — прошепотів він сам до себе.

Тінь промайнула знову, на цей раз ближче. Серце в грудях забилося швидше. Він зрозумів: це не сни, не технічний збій. Хтось стежить.

Том почав перевіряти квартиру: замки, камери, датчики руху. Все було як завжди. Але відчуття чужого погляду залишалося.

Кожен звук здавався підозрілим: скрип дверей, шелест паперу, відлуння кроків. Його думки плуталися:

— Може, це… хтось із колег? Чи якийсь новий гаджет у місті? — розмірковував він, намагаючись знайти логіку.

Внутрішньо він вирішив діяти обережно: фіксувати все, що відбувається, збирати підказки.

Одного вечора Том помітив на підвіконні відбиток руки. Він не міг повірити своїм очам. Сліди вели далі — до його столу.

— Хтось дійсно тут… — прошепотів він, серце калатало.
— Чи це лише мій мозок придумав усе? — сумнівно додав сам собі.

Він обережно слідував слідам, відчуваючи суміш страху і захоплення.

Фрагменти пам’яті почали зливатися з реальністю. Том зрозумів: вони пов’язані з його минулим і, можливо, з майбутнім.

Тінь проявлялася все чіткіше, але залишалася загадковою. Том зробив перший рішучий крок: шукати істину, незважаючи на страх.

Він знайшов перший ключ до загадки: невеличкий предмет, який підтверджував, що фрагменти пам’яті — не просто сни. Істота існує, але її мотиви залишаються таємницею.

Читач залишений з відчуттям напруги і інтриги, готовий продовжувати історію у наступній частині.