Розділ 34.

Ранок прийшов сірий і важкий. Світло в будинку так і не з’явилося до дев’ятої — Вадим кілька разів перевіряв щиток, смикав рубильник, навіть викрутив одну з пробок і вкрутив назад. Нічого. Лише близько десятої лампочки раптом спалахнули самі, ніби хтось нарешті дозволив.

Ірина стояла на кухні з чашкою й дивилася на двері підвалу. Відбиток ноги на підлозі досі був видно — темніший за дерево, з чіткими контурами пальців. Чорна пляма біля замка підсохла, але не зникла. Залишилася тонкою, іржавою доріжкою.
— Треба викликати електрика, — сказав Вадим, входячи.
— Спочатку прибери це, — тихо відповіла Ірина, киваючи на підлогу.

Він приніс ганчірку й відро. Став на коліна. Коли мокра тканина торкнулася відбитка, той не змися одразу. Ніби в’ївся глибше. Вадим тер сильніше. Поступово слід посвітлішав, але повністю не зник. Залишився ледь помітний контур, ніби хтось давно наступив мокрою ногою і дерево запам’ятало.

— Воно не хоче стиратися, — пробурмотів він.
Ірина мовчки простягнула йому сухий рушник. Коли він витирав руки, їхні погляди зустрілися.
— Ти будеш сьогодні вдома? — спитала вона.
— Так. Нікуди не їду.

Після сніданку Вадим спробував працювати. Відкрив ноутбук, відповів на два листи, потім просто сидів і слухав будинок. Іноді здавалося, що з підвалу долинає дуже тихий звук — ніби хтось перебирає пальцями по трубах. Іноді — що це лише вода в батареях.
Близько полудня Ірина зайшла до кабінету з телефоном.
— Софія написала. Питає, чи все в порядку. Каже, їй сьогодні вночі знову снився будинок. І двері підвалу, які хтось відкриває зсередини.

Вадим відкинувся в кріслі.
— І що ти відповіла?
— Що світло вночі зникало. І що ми бачили слід. Без подробиць.
Він кивнув. Пауза затягнулася.
— Я можу попросити Максима все-таки скинути той файл, — раптом сказав він. — Не зараз. Але скоро. Мені здається, що чим довше я відкладаю, тим сильніше воно тут… росте.

Ірина сіла на край стільця.
— А якщо після цього стане гірше?
— Тоді стане гірше. — Вадим потер обличчя. — Але я вже не можу робити вигляд, що запису не існує. Як і цього. — Він кивнув у бік коридору.
У другій половині дня вони разом пішли в магазин. Купили лампочки, хліб, молоко, нову ганчірку. По дорозі майже не розмовляли, але йшли поруч. Біля каси Ірина раптом тихо сказала:
— Коли світло зникло, я вперше за довгий час не подумала, що це ти щось зробив. Я подумала — воно.
Вадим лише стиснув ручку пакета міцніше.

Увечері, після простої вечері, вони знову опинилися в коридорі. Вадим замінив лампочку. Світло стало яскравішим, але біля дверей підвалу все одно залишалася зона, ніби трохи темніша за решту простору.
Ірина підійшла ближче. Протягнула руку до замка, але зупинилася за сантиметр.
— Воно дихає, — прошепотіла вона. — Не звуком. Повітрям. Відчуваєш?

Вадим став поруч. Справді — біля дверей було прохолодніше. І вологіше. Ніби за деревом хтось стояв дуже близько й повільно видихав.
Він обережно поклав долоню на двері. Дерево віддало холодом, а потім — ледь помітним, майже ілюзорним теплом. Ніби з іншого боку натиснули у відповідь.
Вадим різко відсмикнув руку.
— Не сьогодні, — твердо сказав він. — Ми поки не відкриваємо.

Ірина кивнула. Вони разом відступили. Піднялися в спальню раніше, ніж зазвичай. Ліхтарик телефона поклали між подушками «на всяк випадок».
Засинали довго.
Кожен прислухався до тиші.
А тиша в будинку більше не була порожньою.
Вона була наповненою.
І дуже, дуже уважною.