Розділ 33.

Увечері після розмови з Максимом будинок спочатку здавався спокійнішим. Вадим навіть подумав, що напруга трохи відступила. Вони з Іриною сиділи у вітальні, він гортав старий журнал, вона читала. Час від часу хтось із них щось коротко казав — про погоду, про те, що завтра треба купити лампочки, про те, що в сусідів знову лається собака. Звичайні речі.

Близько десятої Ірина підвелася.
— Я піду спати. Ти?
— Скоро.
Він залишився внизу ще на пів години. Коли піднявся, у спальні вже горіло лише нічне світло. Ірина лежала на боці. Вадим обережно ліг. Закрив очі.
Прокинувся він від холоду.
Не від протягу. Від холоду, який ішов знизу, від підлоги, ніби хтось поставив лід під паркетом. Кімната була темною. Нічне світло згасло. Вадим простягнув руку до вимикача — клацнув. Нічого. Клацнув ще раз. Темрява залишилася густою.

— Ірино? — тихо покликав він.
Вона ворухнулася.
— Що?
— Світло не горить.
Ірина сіла. Він почув, як вона теж спробувала ввімкнути лампу з свого боку. Тиша.
— Мабуть, вибило пробки, — сказала вона, але голос прозвучав невпевнено.

Вони встали. Вадим дістав телефон і ввімкнув ліхтарик. Вузький промінь вихопив зі темряви край ліжка, двері, шматок стіни. У коридорі було ще холодніше. Повітря пахло сирістю і чимось солодкуватим, ледь вловимим — ніби хтось давно палив свічки в закритому приміщенні.

Вони спустилися сходами обережно. На кухні Вадим перевірив щиток. Пробки були в нормі. Він клацнув рубильником кілька разів — світло не з’явилося.
— Дивно, — пробурмотів він.
Ірина стояла біля дверей у підвал. Ліхтарик телефона вихопив замок. Він блищав вологістю, ніби його щойно торкалися мокрими руками.

— Вадиме… — тихо сказала вона.
Він підійшов. На підлозі біля дверей, прямо на дереві, темніла волога пляма. Невелика. Форми босої ступні. Жіночої.
Ірина повільно присіла. Провела пальцем поруч із відбитком, не торкаючись.
— Це не моє. Але схоже від сьогодні.

Вадим відчув, як холод піднімається по ногах вище. Він підняв ліхтарик і посвітив на двері. Замок був не просто вологим. З ключовини тонкою цівкою сочилася темна, майже чорна рідина. Вона повільно стікала вниз і зникала в щілині між дверима і підлогою.
— Не відкривай, — різко сказав він.
— Я не збиралася.
Вони стояли мовчки. З-за дверей раптом долинув звук. Дуже тихий. Ніби хтось повільно провів нігтем по металу зсередини. Звук повторився. Трохи лівіше. Потім стих.

Ірина відступила на крок. Вадим автоматично простягнув руку й знайшов її пальці. Холодні. Вона не відсмикнула.
— Воно більше не ховається, що воно тут, — прошепотіла вона.
Вадим стиснув її руку сильніше.
— Або ми вже достатньо близько підійшли, щоб воно перестало прикидатися.

Вони повільно піднялися назад у спальню. Світло так і не з’явилося. Вадим поставив телефон екраном угору, щоб хоч трохи розганяти темряву. Вони лягли, не роздягаючись до кінця. Між ними майже не було відстані.
За вікном шелестів дощ.
А внизу, за дверима підвалу, хтось ще раз тихо, майже ніжно, провів нігтем по металу.
І замовк.
Ніби зробив позначку.
І знову став чекати.