Розділ 32.

У суботу вранці Вадим прокинувся раніше за Ірину. Сонце ще не піднялося по-справжньому — лише сіре світло пробивалося крізь штори. Він обережно встав, щоб не розбудити її, і спустився вниз.

На кухні було прохолодно. Він поставив чайник, дістав дві чашки. Поки вода закипала, стояв біля вікна й дивився на яблуню. Кілька гнилих плодів, які він не зірвав минулого разу, все ще висіли на верхніх гілках. Вадим вийшов у сад у домашніх тапках, знайшов довгу палицю й збив їх. Плоди глухо впали в мокру траву. Він зібрав їх у відро і виніс за хвіртку до загальних баків.
Коли повернувся, Ірина вже сиділа за столом з чашкою.
— Ти рано, — сказала вона.
— Не спалося. Прибрав яблука. Зовсім почорніли.
Вона кивнула.
— Дякую.

Вони снідали повільно. Вадим намазав хліб маслом, потім відклав його. Апетиту майже не було.
— Я сьогодні хотів би проїхатися до Максима, — раптом сказав він. — Ненадовго. Просто поговорити. Не по телефону.
Ірина підняла очі.
— Він знає?
— Ще ні. Напишу зараз.

Він дістав телефон і набрав коротке повідомлення: «Можеш зустрітися сьогодні після обіду? На годину. Без записів і без розборів. Просто поговорити.»
Відповідь прийшла через двадцять хвилин:
«Можу. О третій біля метро на Лівобережній. Якщо передумаєш — скажи.»
Вадим показав екран Ірині. Вона прочитала й мовчки кивнула.

Близько другої він зібрався. У коридорі, натягуючи куртку, знову зупинився біля дверей підвалу. Цього разу замок здавався звичайнішим. Він навіть торкнувся його пальцями — холодний метал, нічого більше. Ірина стояла нагорі сходів і дивилася вниз.
— Ти впевнений? — спитала вона.
— Ні. Але їду.

Він вийшов. Дорога до метро зайняла сорок хвилин. Вадим їхав мовчки, радіо не вмикав. У голові крутилися уривки можливих розмов. Більшість з них закінчувалися тим, що він знову починає захищатися. Він намагався їх відганяти.

Максим уже чекав біля виходу. У темній куртці, з руками в кишенях. Виглядав стримано, але не вороже. Вони коротко привіталися і пішли алеєю вздовж дороги.
— Я не буду про записи, — одразу сказав Максим. — Софія теж поки не буде. Просто… як ви там?
Вадим кілька секунд підбирав слова.
— Важко. Інакше, ніж раніше. Я більше не кричу. Але й не став іншою людиною за тиждень. Просто… менше тікаю.
Максим кивнув, дивлячись під ноги.
— Мама написала, що ти почав спати в спальні. І що ви навіть готуєте разом іноді.
— Так. — Вадим гірко усміхнувся. — Звучить як дрібниця. А насправді це найважче, що я зараз роблю. Просто бути поруч і не контролювати.

Вони дійшли до лавки й сіли. Максим мовчав довше.
— Я злий на тебе. Досі. — Сказав він рівно. — Але я також бачу, що ти хоча б намагаєшся дивитися. Раніше ти навіть цього не робив.
Вадим дивився на свої руки.
— Я боюся, що якщо перестану бути тим, ким звик… то від мене нічого не залишиться. І ви всі побачите, що я справді був порожнім.
Максим повернув до нього обличчя.
— А якщо ні? Якщо залишиться хоч щось справжнє? Навіть якщо воно буде слабким і некрасивим?
Вадим не відповів. Лише кивнув майже непомітно.
Вони просиділи ще двадцять хвилин. Говорили вже менше — про роботу Максима, про те, що Софія змінила квартиру, про те, що вже осінь. Перед тим як розійтися, Максим сказав:
— Я не обіцяю, що все одразу стане добре. Але якщо ти будеш продовжувати хоча б так — я готовий іноді відповідати на дзвінки. Не як син, який все пробачив. А як дорослий, який дивиться.
Вадим простягнув руку. Максим потис її коротко, але міцно.

Дорогою додому Вадим кілька разів ловив себе на тому, що дихає глибше. Тривога нікуди не зникла. Але поруч із нею з’явилося щось ще — тонке, нестійке, схоже на втому від постійної боротьби.
Коли він увійшов у будинок, Ірина сиділа на кухні з книгою. Підняла очі.
— Ну як?
— Нормально. — Вадим повісив куртку. — Він не простив. Але й не закрив двері остаточно.
Ірина тихо видихнула.
— Це вже багато.

Увечері вони знову були вдвох. Вадим допомагав витирати посуд. Ірина раптом сказала:
— Сьогодні, коли тебе не було, я спускалася до підвалу. Не відкривала. Просто стояла біля дверей. І мені здалося, що звідти тягне не холодом. А чимось схожим на очікування.

Вадим поставив тарілку.
— Воно не поспішає. Наче знає, що ми нікуди не дінемося.
Ірина кивнула.
— Або знає, що ми вже починаємо повільно виходити. І тому стало тихіше.
Вони домили посуд. Потім сіли у вітальні. Телевізор не вмикали. Просто сиділи. Іноді говорили про дрібниці. Іноді мовчали.
А будинок навколо них був тихим.
Не мертвим.
І не ворожим.
Просто дуже уважним.