Розділ 30.

Ірина повернулася з магазину ближче до четвертої. Пакунки вона поставила на стіл і почала розкладати продукти: молоко, хліб, сир, яблука, пачку кави. Звичайні речі. Рухи були спокійними, майже медитативними. Вадим вийшов з кабінету, коли почув шурхіт пакетів.
— Допомогти? — спитав він.
Вона кивнула на пакет з овочами.
— Можеш помити.

Він увімкнув воду. Холодна вода текла по руках, трохи відтвережуючи. Поки він мив помідори й огірки, Ірина різала хліб. Вони працювали мовчки, але тиша цього разу не була ворожою. Просто побутовою.
— Я сьогодні говорила з Софією, — раптом сказала Ірина. — Коротенько. Вона спитала, як ми.
Вадим вимкнув воду.
— І що ти відповіла?
— Що намагаємося. Без подробиць.
Він кивнув. Слово «намагаємося» прозвучало чесно. Не «все добре» і не «все жахливо». Просто намагаємося.

Після того як продукти були розкладені, Ірина поставила чайник. Вадим сів за стіл. На столі лежала газета, яку він приніс ще вранці й так і не відкрив. Він розгорнув її, пробіг очима заголовки, але зміст не затримувався.
— Ти будеш вечеряти? — спитала Ірина.
— Так. 
Вона лише кивнула. Без полегшення і без сарказму. Просто прийняла інформацію.

Близько шостої Вадим вийшов у сад. Повітря після дощів було прохолодним і вологим. Він підійшов до яблуні, подивився на кілька плодів, що все ще висіли на гілках, чорні й зморщені. Зірвав один і кинув у компостну яму. Жест вийшов різким. Потім зірвав ще два. І ще. Поки на нижніх гілках майже нічого не залишилося.

Коли він повернувся, на кухні вже пахло смаженою картоплею. Ірина стояла біля плити. Він вимив руки і почав накривати на стіл — дістав тарілки, виделки, серветки. Звичайні дії, які раніше здавалися йому або її обов’язком, або дрібницею. Зараз вони вимагали уваги.

За вечерею вони говорили про побутове. Про те, що треба викликати сантехніка — кран на кухні знову підтікає. Про те, що в коридорі треба замінити лампочку. Звичайні, майже нудні речі. Але саме ця нудьга зараз тримала Вадима краще за будь-які серйозні розмови.

Після вечері Ірина мила посуд, а він витирав. Коли вона передавала йому мокру тарілку, їхні пальці на мить торкнулися. Обидва помітили. Ніхто не відсмикнув руку різко.
Ближче до дев’ятої Вадим піднявся в кабінет «доробити листи». Насправді він просто сидів у темряві з увімкненою лампою і дивився на стіну. Телефон лежав поруч. Кілька разів він відкривав чат з Максимом, дивився на останнє повідомлення і закривав.

О пів на десяту він спустився. Ірина сиділа у вітальні з книгою. На підлокітнику крісла лежала тонка плетена закладка.
— Я, мабуть, посплю в спальні сьогодні, — сказав він.
Ірина підняла очі. Кивнула.
— Добре.
Він піднявся сходами. У спальні постелив собі з краю, як завжди останнім часом. Ірина прийшла хвилин через двадцять. Лягла з іншого боку. Між ними залишався простір, але вже не такий широкий, як раніше.

Вадим довго лежав із відкритими очима. Будинок був тихим. Але в цій тиші інколи чулося щось ледь вловиме — ніби десь далеко, під підлогою чи в стінах, хтось дуже повільно перебирав пальцями по поверхні. Не загрозливо. Скоріше… уважно.
Він не став прислухатися. Просто закрив очі.
Ірина поруч дихала рівно.

А за вікном знову починав накрапати дрібний дощ.
Звичайний вечір.
У якому вперше за довгий час майже не було війни.
Лише тиха, обережна спроба просто бути в одному просторі.
І тінь, яка поки що лише спостерігала.