Розділ 25.

У п’ятницю вранці Вадим прокинувся від дзвінка. Не будильника — телефону. На екрані світилося ім’я Максима.

Він кілька секунд дивився на нього, перш ніж відповісти.
— Алло.
— Привіт, тату. — Голос сина був стриманий, трохи хрипкий. — Ти не зайнятий?
— Ні. Говори.
Максим помовчав довше, ніж потрібно.
— Я вчора говорив із Софією. Вона розповіла, що була вдома. І… що там знову неспокійно.

Вадим сів на дивані в кабінеті, провів рукою по обличчю.
— Вона перебільшує. Як завжди.
— Може. — Максим зітхнув. — Але вона сказала, що мама виглядає інакше. Спокійніше. А ти… навпаки.
— Що навпаки?
— Не знаю. Вона просто попросила мене подзвонити. Сказала, що тобі, можливо, варто з кимось поговорити. Не з нею. З кимось іншим.

Вадим коротко засміявся.
— З психологом, так? Це вона тобі підказала?
— Ні. Це вже моє. — Голос сина став твердішим. — Тато, я не хочу лізти у ваші стосунки. Але якщо мама раптом вирішить піти — я її підтримаю. Просто щоб ти знав.

Лінія на кілька секунд затихла. Потім Максим додав тихіше:
— І ще. Софія знайшла в своїй кімнаті старий диктофон. Той, яким вона колись записувала уроки. Там є кілька файлів. Вона поки нікому не скидала. Але сказала, що якщо все продовжиться… можливо, скине.
Вадим відчув, як холодок пройшов по потилиці.
— Що там за файли?
— Не знаю. Вона не дала послухати. Просто попередила.

Після розмови Вадим довго сидів нерухомо. Диктофон. Записи. Він навіть не підозрював, що Софія колись могла це робити.

На кухні Ірина вже пила каву. Коли він увійшов, вона підняла очі, але нічого не спитала. Він сам заговорив першим, різкіше, ніж планував:
— Максим дзвонив. Сказав, що Софія щось записала. Ти знала?
Ірина повільно поставила чашку.
— Ні. Вперше чую.
— Вона збирається це використати проти мене?
— Я не знаю, що вона збирається робити. — Ірина помовчала. — Але якщо там справді є записи… то це вже не тільки про нас із тобою.

Вадим ударив долонею по стільниці. Не сильно, але різко.
— Знову я винен. Знову всі проти мене. Навіть діти.
— Ніхто не проти тебе, — тихо сказала вона. — Просто більше ніхто не хоче мовчати за тебе.

Він відвернувся, схопив ключі й вийшов, не снідаючи. У машині одразу набрав Катю.
«Сьогодні ввечері можеш зустрітися? Терміново треба виговоритися.»
Відповідь прийшла швидко. Вони домовилися на сім.

Весь день на роботі він був роздратований і розсіяний. Двічі перепитував одне й те саме в підлеглого. Після обіду вийшов покурити, хоча кинув кілька років тому. Руки тремтіли.

Увечері в кафе Катя слухала його довго й уважно. Він говорив багато: про дітей, про Ірину, про «постійні звинувачення», про те, що його малюють монстром. Катя кивала, іноді торкалася його руки.
— Може, тобі справді варто на якийсь час з’їхати, — сказала вона врешті. — Орендувати квартиру. Перепочити. Подивитися на все збоку.
Вадим кивнув. Ідея раптом здалася правильною. Легкою. Вирішенням.
— Можливо. Я подумаю.

Коли він повернувся додому вже після десятої, Ірина сиділа у вітальні з ноутбуком. На екрані була відкрита сторінка з оголошеннями про оренду квартир — він встиг помітити, перш ніж вона згорнула вікно.
Вони дивилися один на одного кілька секунд.
— Ти теж шукаєш? — спитав він хрипко.
Ірина закрила ноутбук.
— Поки що просто дивлюся. На всяк випадок.

Вадим відчув, як земля під ногами трохи зміщується. Не обвалюється — саме зміщується.
— Ти серйозно?
— Я не знаю, — чесно відповіла вона. — Але вперше за багато років я розглядаю це як реальний варіант. Не як погрозу. Як можливість.

Він стояв посеред кімнати й не знав, що сказати. Звичні слова: «ти все перебільшуєш», «ти мене шантажуєш» цього разу не йшли так легко. Замість них у голові крутився голос Максима і згадка про диктофон.

Ірина підвелася.
— Я йду спати. Якщо захочеш поговорити нормально — я в спальні. Якщо ні — тоді ні.
Вона вийшла. Вадим залишився стояти в темній вітальні. У руках раптом опинився телефон. Він відкрив чат з Катею, набрав «Я, можливо, справді зніму квартиру», але не відправив. Стер.

Потім відкрив повідомлення від Максима й перечитав останні рядки.
Записи.
Диктофон.
«Якщо все продовжиться…»

Вадим сів у крісло й закрив обличчя руками.
Уперше за останні тижні він відчув не злість і не полегшення.
А страх.
Справжній, конкретний.
Страх того, що все, що він роками ховав, може виявитися не тільки в пам’яті дітей.
А на диктофоні.
І що цього разу виправдатися буде значно важче.

***** 

Вони зустрілися в суботу після обіду. Катя сама запропонувала місце — невелику кав’ярню подалі від центру, де їх навряд чи хтось міг побачити. Вадим прийшов першим. Коли вона сіла навпроти, він одразу помітив, що вона інша: без звичної легкої усмішки, зібрана, трохи дистанційна.
— Ти якась серйозна сьогодні, — сказав він, намагаючись говорити звично.

Катя зняла куртку, поклала телефон екраном униз.
— Можливо. Я багато думала останніми днями.
— Про що?
Вона подивилася на нього прямо.
— Про нас. Точніше — про те, чим ми є.
Вадим злегка напружився, але спробував зберегти легкий тон.
— Звучить занадто складно для суботи.
— Саме тому я й хотіла поговорити. — Катя помовчала, підбираючи слова. — Вадиме, скажи чесно: я для тебе хто?
Він знизав плечима, хоча всередині вже стало некомфортно.
— Ти жінка, з якою мені добре. З якою я можу просто бути собою.
— «Бути собою», — повторила вона. — Або бути тим, ким тобі зручно бути саме зараз?

Вадим відкинувся на спинку стільця.
— Навіщо ти все ускладнюєш? У нас же все нормально було.
— Було. Поки я не почала помічати закономірність. — Катя говорила спокійно, але твердо. — Ти з’являєшся, коли вдома стає важко. Пишеш, коли відчуваєш провину. Зустрічаєшся, коли хочеш довести собі, що ти ще потрібен. А коли я питаю щось серйозніше — ти зникаєш або жартуєш.
— Ти перебільшуєш.
— Ні. — Вона похитала головою. — Я просто більше не хочу бути місцем, куди приходять перечекати шторм. Я не готель і не знеболювальне.