Розділ 24.

Вадим прокинувся на дивані в кабінеті ще затемна. Шия затекла, у роті стояв присмак учорашньої кави. Кілька секунд він не розумів, де є. Потім згадав: він сам вирішив не підніматися нагору. «Нехай побачить, що я теж можу бути окремо.»

У кухні було порожньо. Чайник ще зберігав тепло — Ірина вже вставала. На столі стояла його чашка, чиста, і невелика тарілка з бутербродами, накрита серветкою. Він подивився на це і відчув не вдячність, а нове роздратування. Навіть турбота тепер здавалася йому докором.

Він швидко зібрався і вийшов, не шукаючи її по дому. У машині написав Каті:
«Вчора було добре. Може, повторимо на днях?»
Відповідь прийшла, коли він уже під’їжджав до офісу:
«Звичайно. Напиши, коли зручно.»

На роботі він був зібранішим, ніж останні тижні. Говорив з колегами, сміявся у потрібних місцях, навіть закрив кілька затяжних питань. Після обіду один із партнерів сказав:
— Ти сьогодні якось легший. Відпустку взяв нарешті?
Вадим лише знизав плечима.
— Просто вирішив менше тягнути все на собі.
Фраза прозвучала переконливо. Він майже сам у неї повірив.

Увечері він знову затримався. Не з Катею — цього разу справді з роботою. Але коли сідав у машину, навмисне не поспішав. Їхав довшою дорогою. Слухав радіо. Тягнув час.

Дома Ірина сиділа у вітальні з книгою. На ній був той самий старий светр. Коли він увійшов, вона підняла очі й коротко сказала:
— Привіт.
— Привіт.
Він пройшов на кухню, відкрив холодильник, закрив. Нічого не хотілося. Повернувся у вітальню і сів у крісло навпроти.
— Ти цілий день мовчала, — сказав він.
— Ти не питав.
— А треба питати, щоб ти сказала, що думаєш?
Ірина заклала книгу пальцем.
— Я думаю, що ти знову робиш вигляд, ніби нічого не сталося. І що тобі так зручніше.
Вадим відчув, як піднімається знайома хвиля.
— Знову я винен. Знову я все псую. А ти, звичайно, просто спостерігаєш і страждаєш.
— Я більше не страждаю так, як раніше, — спокійно відповіла вона. — Я просто бачу.

Ці слова вдарили точніше, ніж крик. Він відкинувся на спинку крісла.
— Бачиш що? Що я зустрічаюся з іншою? Що я шукаю місце, де на мене не дивляться як на злочинця?
Ірина не здригнулася.
— Я бачу, що тобі легше там, де від тебе нічого не вимагають. Де можна не відповідати.

Вадим засміявсь коротко, без веселощів.
— А тут від мене вимагають бути ідеальним. Каятися. Змінюватися за один тиждень. Це нормально, на твою думку?
— Ні, — сказала вона. — Ненормально. Тому я більше не вимагаю.

Він замовк. Очікував боротьби, сліз, звинувачень. Натомість отримав тишу, в якій не було звичної покори. Лише дистанція.

Пізніше він знову ліг у кабінеті. Відкрив чат з Катею й написав кілька повідомлень — легших, майже грайливих. Вона відповідала швидко. Він усміхався екрану, і на короткий час йому справді ставало легше.

Але коли телефон погас, у кімнаті стало порожньо. Не просто тихо — порожньо. Він лежав і слухав будинок. Цього разу нічого не шелестіло. Ніхто не дихав під підлогою. Ніби все відступило, даючи йому простір для самообману.

Вадим закрив очі й повторив про себе зручну формулу:
Вона все ускладнює.
Вона хоче, щоб я відчував себе винним.
Я маю право на нормальне життя.
Формула працювала.
Поки працювала.

А в спальні нагорі Ірина лежала з відкритими очима і дивилася в темряву. Вона більше не чекала, що він підніметься. І вперше за багато років це її майже не ранило. Лише залишало холодну, ясну порожнечу.

Будинок мовчав.
Але мовчанка була іншою.
Не вичікувальною.
А майже задоволеною.
Ніби хтось записував нові рядки. Повільно.

*****

Середа минула без різких спалахів. Саме це й було найважчим.
Вадим знову затримався після роботи. Цього разу справді зустрівся з Катею — коротка прогулянка парком, кава на винос, розмова ні про що. Вона сміялася легко, торкалася його рукава, коли говорила. Біля машини вона раптом спитала:
— Ти взагалі збираєшся щось вирішувати?
Він знизав плечима.
— Поки що просто живу. Без постійного відчуття, що я монстр.

Катя кивнула, але в її очах промайнуло щось схоже на обережність. Вона більше не наполягала.
Додому він повернувся майже о десятій. У будинку горіло лише світло в коридорі. Ірина вже була нагорі. На кухні стояла його вечеря — знову накрита. Він навіть не розігрів, а чай просто вилив у раковину й піднявся в кабінет.

У четвер вранці вони зіткнулися на кухні. Ірина пила каву, стоячи біля вікна. Вадим мовчки налив собі.
— Ти сьогодні знову пізно? — спитала вона рівним голосом.
— Можливо. Є справи.
Вона кивнула.
— Добре.

Жодного докору. Жодного питання «з ким». Саме відсутність боротьби починала його дратувати сильніше за будь-які сльози.
— Тобі справді все одно? — раптом спитав він.
Ірина поставила чашку.
— Мені не все одно. Просто я більше не буду намагатися зупинити тебе. Ти дорослий. Роби те, що вважаєш потрібним.

Вадим відчувши, як усередині піднімається злість — знайома, гаряча.
— Знову ти стаєш святою. А я — тим, хто все руйнує. Зручна позиція.
— Я не свята, — тихо відповіла вона. — Я просто втомилася тягнути за двох.

Він хотів відповісти різше, але слова раптом втратили звичну силу. Він лише відвернувся, взяв ключі й вийшов.

На роботі день тягнувся повільно. Після обіду він кілька разів відкривав чат з Катею, але так і не написав. Ввечері, замість того щоб їхати до неї, він поїхав додому раніше.

Ірина сиділа у вітальні. На столі лежав блокнот Софії — відкритий. Коли Вадим увійшов, вона не стала його закривати.
— Читала ще раз, — сказала вона. — Деякі речі я вже майже забула. А вона все записала.

Вадим зупинився посеред кімнати.
— Навіщо ти це робиш?
— Щоб пам’ятати. Бо я вже почала забувати.
Він підійшов ближче, взяв блокнот. Розгорнув на випадковій сторінці. Почерк доньки. Дата — вісім років тому.