Розділ 23.

У понеділок Вадим прокинувся раніше. Голова була важкою, але вже не від безсоння — від звичного, майже заспокійливого роздратування. Він полежав кілька хвилин, дивлячись у стелю, і зловив себе на думці, яку вже багато разів думав раніше: «Вона знову все перебільшує. Завжди перебільшує.»

На кухні Ірина готувала каву. Коли він увійшов, вона підняла очі й коротко кивнула. Без посмішки. Без питань. Саме ця стриманість раптом його зачепила.
— Ти сьогодні знову будеш ходити з таким обличчям? — сказав він, ще навіть не сідаючи.
Ірина повільно поставила чашку.
— З яким?
— З таким, ніби я тебе вбиваю. Я ж учора сказав, що намагаюся. А ти все одно дивишся так, ніби я монстр

.
Вона мовчала кілька секунд.
— Я нічого не казала.
— Не треба казати. Я й так бачу. Ти вмієш мовчати так, що від цього гірше, ніж від крику.
Вадим відчув, як знайоме тепло розливається в грудях. Те саме полегшення, яке завжди приходило, коли він перекладав відповідальність. «Вона довела. Вона своїм мовчанням знову все зіпсувала.»
Ірина відповіла тихо:
— Я просто втомилася, Вадиме.
— Ось. Знову. «Я втомилася». А я, значить, не втомився? Я працюю, я тягну все це на собі, а ти тільки й знаєш, що нагадувати мені, який я поганий.

Він узяв каву й вийшов з кухні, не чекаючи відповіді. За спиною відчував її погляд, і це тільки зміцнювало його впевненість: вона знову все перекручує.
На роботі день видався звичайним. Наради, дзвінки, листи. Близько полудня на телефон прийшло повідомлення.
Катя_25:
«Давно не писав. Все добре? Я в місті до кінця тижня. Якщо захочеш — можемо зустрітись.»

Вадим довго дивився на екран. Пальці самі відкрили чат. Він прочитав старі повідомлення — легкі, грайливі, без жодної важкості. Там не було ніяких тріщин у стінах, ніяких блокнотів доньки, ніяких розмов про провину. Там він був просто чоловіком, якому раді.
Він набрав:
«Можливо. Напишу ближче до вечора.»
Відправив. І відчув, як напруга в плечах трохи спадає.

Увечері він повернувся пізніше, ніж обіцяв. Ірина сиділа на кухні з книгою. Коли він увійшов, вона лише підняла очі.
— Ти вечеряв?
— Так. На роботі.
Насправді він сидів у кафе з Катею майже годину. Вони майже не говорили про серйозне. Сміялися. Вона розповідала щось легке, він слухав і відчував себе нормальним. Звичайним. Таким, яким був раніше.
Вдома запах старого дерева й лаванди знову здавався йому задушливим.
— Ти знову будеш мовчати цілий вечір? — спитав він, вішаючи куртку.
Ірина закрила книгу.
— Я думала, ти хочеш тиші.
— Я хочу, щоб ти не робила  мене винним за все на світі. Я ж сказав, що намагаюся. Але ти все одно ходиш, ніби я тебе ображаю самим фактом свого існування.

Він бачив, як вона стискає пальці на обкладинці книги. І це знову дало йому коротке, отруйне задоволення.
— Ти перебільшуєш, Ірино. Завжди перебільшувала. Я не святий, але й не такий, яким ти мене малюєш.
Вона довго дивилася на нього. Потім тихо сказала:
— Добре, Вадиме. Як скажеш.

Ці слова мали б його заспокоїти. Замість цього вони залишили післясмак, ніби він щойно виграв суперечку, якої насправді не було.
Пізніше, у кабінеті, він ще раз відкрив чат з Катею. Написав:
«Завтра після шостої зручно?»
Відповідь прийшла швидко. Він усміхнувся екрану.
За дверима кабінету будинок був тихим. Надто тихим. Але Вадим уже не прислухався. Він свідомо відвернувся від усього, що відбувалося останні тижні. Від блокнота. Від підвалу. Від розмов. Від власного страху.

Йому було легше думати, що Ірина все перебільшує.
Що вона сама доводить його своїм мовчанням.
Що він має право на нормальне життя.
І поки він так думав — напруга всередині нього справді слабшала. Швидко. Звично. Майже милосердно.

Вівторок минув майже буденно. Вадим працював, відповідав на листи, навіть посміхався колегам у коридорі. Після шостої він написав Каті коротке «Виходжу» і вимкнув робочий телефон. У кишені вібрував особистий — повідомлення від Ірини: «Ти будеш на вечерю?» Він не відповів.
Вони зустрілися в тому самому кафе, що й минулого разу. Катя вже сиділа біля вікна, у світлому светрі, з чашкою кави. Коли він підійшов, вона підвела голову й усміхнулася — легко, без питань.
— Ти виглядаєш краще, ніж у повідомленнях, — сказала вона.

Вадим сів. Відчув, як плечі трохи опускаються.
— Просто втомився від усього вдома.
Катя кивнула, ніби вже все розуміла.
— Знову вона?
Він знизав плечима.
— Вона вміє робити з мене винного навіть тоді, коли я мовчу. Завжди так було. Я намагаюся, а вона дивиться так, ніби я її знищую.

Катя слухала уважно, іноді кивала. Не сперечалася. Не ставила незручних питань. Саме це йому зараз було потрібно.
— Ти занадто багато на себе береш, — сказала вона через деякий час. — Не всі жінки такі… важкі.
Вадим усміхнувся. Слова лягли зручно, як старе крісло.

Вони просиділи майже дві години. Говорили про роботу, про її нову квартиру, про дрібниці. Жодного разу не згадали ані підвал, ані блокнот Софії, ані ті дивні ночі. Коли вони вийшли на вулицю, вже сутеніло. Катя коротко торкнулася його руки на прощання.
— Напиши, якщо захочеш ще зустрітися.
Він кивнув. І вперше за багато днів відчув себе майже легким.

Додому він повернувся після дев’ятої. У кухні горіло лише світло над плитою. Ірина сиділа за столом з чашкою чаю. Коли він увійшов, вона підняла очі, але нічого не спитала.
— Я затримався, — сказав він, вішаючи куртку. — Робота.
Вона кивнула.
— Я вже повечеряла. Твоє в духовці, якщо хочеш.

Вадим відкрив духовку, подивився на тарілку й закрив.
— Не голодний.
Він сів навпроти. Тиша тягнулася довго. Нарешті він не витримав.
— Ти знову будеш сидіти з таким обличчям?
Ірина повільно поставила чашку.
— З яким, Вадиме?
— З таким, ніби я зробив щось жахливе. Я працював. Люди іноді затримуються.
— Я нічого не сказала.
— Не треба говорити. Ти вмієш мовчати так, що від цього хочеться кричати.