Розділ 20.

Софія провела в будинку майже чотири години. Більшу частину цього часу вона просиділа у своїй колишній кімнаті. Двері були щільно зачинені. Звідти не долинало ні звуку — ні кроків, ні голосу, ні навіть скрипу ліжка. Ірина кілька разів піднімалася сходами, зупинялася біля дверей, але так і не постукала. Вадим залишався внизу. Він сидів на кухні, перебирав у руках олівець і дивився в одну точку.

Коли Софія нарешті спустилася, обличчя в неї було спокійним, майже порожнім. Вона тримала в руках невелику картонну коробку, яку колись залишила тут «на всяк випадок».
— Я взяла кілька зошитів і старих фото, — сказала вона. — Якщо не проти.
Ірина кивнула.
— Бери все, що хочеш.

Вони проводжали її до хвіртки мовчки. Повітря вже похололо. Сонце сідало, і тіні ставали довшими, гострішими. Софія обійняла матір довше, ніж зазвичай. Вадима лише коротко торкнулася рукою за плече.
— Я напишу, — сказала вона. — Або зателефоную. Просто… будьте обережні. Обидва.
Вадим хотів спитати, що вона має на увазі, але слова застрягли. Софія сіла в машину, ще раз глянула на будинок — довго, уважно, ніби запам’ятовувала — і поїхала. Машина зникла за поворотом майже беззвучно.

Коли вони повернулися додому, тиша вдарила сильніше, ніж раніше. Ніби разом із дочкою з будинку виїхала якась остання можливість прикидатися, що все ще нормально.
Ірина пройшла на кухню, налила собі води, але не випила. Поставила склянку на стіл і сіла.
— Вона все відчула, — тихо сказала вона. — Навіть більше, ніж сказала.

Вадим стояв біля вікна, дивлячись туди, де щойно зникла машина.
— Вона сказала про підвал. Про те, що чула дихання уві сні. Звідки їй це знати?
Ірина подивилася на нього важким, втомленим поглядом.
— Бо вона тут жила. Бо діти завжди чують те, що дорослі вважають за краще ігнорувати. Ти ж сам колись казав Максиму, щоб не вигадував. Пам’ятаєш?
Вадим відвернувся. Пам’ятав. Занадто добре.

Увечері вони майже не розмовляли. Вечеря пройшла мовчки. Пізніше Ірина пішла в спальню раніше, ніж зазвичай. Вадим залишився в кабінеті. Сидів у темряві, слухаючи, як будинок поступово засинає — або вдає, що засинає.

Близько півночі він почув, як Ірина спустилася вниз. Кроки були тихими, але впевненішими, ніж раніше. Вона пройшла повз кабінет, не зупиняючись, і пішла прямо до дверей у підвал. Вадим вийшов услід за нею.
Вона вже стояла перед дверима, тримаючи в руках ключ.
— Що ти робиш? — тихо спитав він.
— Хочу подивитися ще раз, — відповіла вона, не обертаючись. — Поки Софія була тут, я відчувала… ніби щось відступило. А тепер знову близько.

Вадим підійшов ближче. Замок цього разу був не теплим і не холодним. Він був просто замком. Звичайним. Це чомусь лякало сильніше.
Ірина вставила ключ, повернула. Двері відкрилися з тихим, протяжним скрипом. Знизу піднявся той самий запах — земля, стара деревина і ледь помітна солодкість. Але цього разу до нього додалося щось нове. Ледь вловимий запах мокрого волосся. Жіночого. Знайомого.

Вони спустилися повільно. Ліхтарик у руках Вадима тремтів. Підвал зустрів їх тишею. Стілець у кутку стояв на тому ж місці. Полиці з банками не зрушилися. Але на бетонній підлозі, прямо посеред кімнати, тепер чітко виднівся вологий відбиток босої ноги. Невеликий. Жіночий.

Ірина присіла поруч. Провела пальцями по краю відбитка. Пальці залишилися сухими, але холодними.
— Це не моє, — тихо сказала вона. — Розмір інший.
Вадим мовчав. Він дивився на відбиток і відчував, як усередині нього щось повільно, незворотно зсувається. Не ламається. Просто займає нове місце.
З темного кутка підвалу долинув ледь чутний звук — ніби хтось дуже обережно перевернув сторінку в старій книзі. Або зітхнув уві сні.

Ірина підвелася.
— Ходімо, — сказала вона. — Поки що досить.
Вони піднялися. Зачинили двері. Повісили замок. Стояли в коридорі ще кілька хвилин, слухаючи тишу.
Потім Ірина тихо торкнулася його руки.
— Вона приїхала не просто так, — сказала вона. — І пішла не просто так. Вона щось залишила тут. Або щось забрала.

Вадим не спитав, що саме. Бо боявся відповіді.
Уночі він довго лежав із відкритими очима. Поруч дихала Ірина. Рівно. Майже спокійно. А під підлогою хтось знову ворухнувся. Повільно. Ніби повертаючись зручніше після довгої відсутності.
Будинок знову став повним.
І цього разу Вадим уже не був упевнений, хто в ньому головний.