Розділ 19.

Субота прийшла ясною. Після довгих дощів сонце здавалося чужим і надто яскравим. Воно заливало кухню білим світлом, у якому все виглядало трохи вицвілим — скатертина, чашки, навіть стіни.

Софія приїхала ближче до полудня. Машина зупинилася біля хвіртки майже беззвучно. Вона вийшла з сумкою через плече, у світлому плащі, з коротко підстриженим волоссям. Виглядала дорослішою, ніж Вадим пам’ятав. І трохи чужою.

Ірина зустріла її на порозі. Вони обійнялися коротко, майже обережно. Вадим стояв трохи ззаду, не знаючи, куди подіти руки.
— Привіт, тату, — сказала Софія. Голос був рівний, без звичного дитячого тепла.
— Привіт, — відповів він. — Як дорога?
— Нормально. Без заторів.

Вони пройшли на кухню. Ірина вже накрила стіл — чай, печиво, яке купила вчора, свіжі яблука. Софія сіла, поклала телефон екраном униз. Оглянула кімнату швидким, уважним поглядом.
— У вас тут якось… тихо, — сказала вона.
Ірина налила чай.
— Звикли вже.

Вадим сів навпроти дочки. Відчував її погляд на собі — важкий, оцінюючий. Не ворожий. Просто дуже дорослий.
— Як робота? — спитав він, щоб щось сказати.
— Добре. Підвищили цього місяця. — Софія зробила ковток чаю. — А ви як?
Питання повисло в повітрі. Ірина відповіла першою:
— Живемо. Як завжди.
Софія поставила чашку.
— Ні. Не як завжди. Я ж бачу.

Вадим відчув, як у грудях щось стискається. Він уже збирався щось відповісти — звичне, захисне, — але Ірина його випередила.
— Ми… намагаємося розібратися, — тихо сказала вона.
Софія довго дивилася на матір. Потім перевела погляд на батька.
— Ти знову кричиш на неї?
Вадим відкрив рот і закрив. Слова застрягли.
— Ні, — нарешті відповів. — Уже ні.

Софія кивнула, ніби прийняла це до відома. Але не повірила до кінця. Вона встала, підійшла до вікна, подивилася на яблуню.
— Максим казав, що не приїде. Каже, йому важко тут бути. Я теж думала не приїжджати. Але… — вона обернулася. — Мені наснився цей будинок. Кілька ночей підряд. Я просто стояла в коридорі і чула, як хтось дихає під підлогою.

Ірина і Вадим переглянулися.
— Це просто сон, — сказав Вадим, але голос прозвучав невпевнено.
Софія ледь усміхнулася — гірко, майже по-дорослому.
— Може. А може, і ні. Я ж тут виросла. Я пам’ятаю, як ви сварилися. Як мама плакала на кухні, коли думала, що ніхто не чує. Як ти, тату, повертався пізно і пахнув чимось чужим. Діти все чують. Навіть коли дорослі думають, що ні.

Вона повернулася до столу, сіла знову.
— Я приїхала не сваритися. І не рятувати. Я просто хотіла побачити, чи є тут ще щось, крім того, від чого ми тікали.
Вадим опустив очі. У вухах шуміло. Він згадав, як багато років тому маленька Софія сиділа під столом під час однієї зі сварок і затискала вуха руками. Тоді він сказав їй: «Іди в свою кімнату. Дорослі розмовляють». Вона пішла. І більше ніколи не сідала під столом.

Ірина тихо торкнулася дочкиної руки.
— Ми раді, що ти приїхала.
Софія кивнула. Потім підвела погляд на двері, що вели в коридор.
— А підвал ви досі тримаєте зачиненим?
Вадим різко підняв голову.
— Звідки ти…?
— Я пам’ятаю, — спокійно відповіла вона. — Ви зачинили його після того, як Максим пішов. Сказали, що там сиро і небезпечно. Але я тоді чула, як ви шепотілися на кухні. Мама казала, що їй там щось сниться. А ти казав, щоб вона не вигадувала.

У кухні стало дуже тихо. Навіть годинник на стіні ніби уповільнив хід.
Софія допила чай і встала.
— Я побуду трохи в своїй старій кімнаті. Якщо не проти.
Ірина кивнула. Коли дочка вийшла, вони залишилися вдвох. Вадим дивився на порожню чашку перед собою.
— Вона все знає, — тихо сказав він.
— Не все, — відповіла Ірина. — Але більше, ніж ми думали.

Зверху долинули кроки Софії — повільні, обережні. Потім двері її кімнати тихо зачинилися.
Вадим підвівся, підійшов до вікна. Сонце вже стояло нижче. Тінь від яблуні лягла на траву довгою темною смугою і повільно повзла до будинку.
Він раптом зрозумів, що боїться не того, що Софія побачить.
Він боїться того, що вона вже давно все бачила.
І просто мовчала.
Як колись мовчала її мати.
А внизу, під підлогою, хтось знову ледь чутно зітхнув.