Розділ 18.

Наступні три дні минули дивно рівно. Ніби будинок вирішив дати їм невелику перерву.
У понеділок Вадим уперше за два тижні вийшов на роботу. Одягнув світлу сорочку, поголився, навіть спробував усміхнутися в дзеркало. Усмішка вийшла кривою. 

У ліфті офісної будівлі він раптом зловив себе на тому, що прислухається до гудіння механізмів, ніби чекає, що вони теж почнуть шепотіти. Колеги віталися як завжди. Ніхто нічого не помітив. Або вдавав, що не помітив. Він просидів за столом до обіду, перечитуючи той самий лист тричі, і так і не відповів.

Увечері, коли він повернувся, Ірина вже накрила на стіл. Проста вечеря — картопля, салат, чай. Вони сіли один навпроти одного. Тиша була не важкою, як раніше, а просто порожньою.
— Як минув день? — спитала вона.
— Нормально. Багато дзвінків. Клієнти нервують.
Вона кивнула.
— Софія написала. Каже, що приїде в суботу вранці. Хоче поговорити.
Вадим відклав виделку.
— Про що?
— Не сказала. Просто «поговорити».

Він подивився на неї. У її очах не було звичного страху. Була лише втома і щось схоже на обережність.
— Добре, — сказав він. — Нехай приїздить.
Вони доїли мовчки. Після вечері Ірина мила посуд, а він стояв у дверях і дивився, як вона рухається. Рухи були точними, майже впевненими, але його це дратувало.

У вівторок увечері вони вперше за довгий час сіли разом у вітальні. Телевізор працював тихо, показуючи якусь програму про подорожі. Ніхто не дивився. Вадим тримав у руках пульт, але не перемикав канали. Ірина гортала старий журнал, який уже давно ніхто не читав.
— Ти пам’ятаєш, — раптом сказала вона, не піднімаючи очей, — як ми купували цей диван?
Вадим здивувався.
— Пам’ятаю. Ти тоді сказала, що він занадто темний.
— А ти сказав, що темний — це практично. Менше буде видно плям.

Вона закрила журнал.
— Ти тоді вже брехав. Не про диван. Про все інше.
Він не відповів одразу. Дивився на екран, де чужі люди сміялися на тлі моря.
— Я не знав, як інакше, — тихо сказав він.

Ірина подивилася на нього. Довго. Потім кивнула, ніби прийняла цю відповідь як факт, а не як виправдання.
У середу вночі Вадим прокинувся від того, що в будинку щось змінилося. Не звук. Відчуття. Ніби повітря стало густішим у одному місці — біля дверей у підвал. Він підвівся, вийшов у коридор. Двері були зачинені. Але з-під них тягнуло слабким, солодкуватим запахом. Ніби хтось там давно палив свічки і дим усе ще тримався в повітрі.

Він стояв кілька хвилин. Потім повернувся в спальню. Ірина не спала. Лежала з відкритими очима і дивилася в стелю.
— Ти теж чув? — спитала вона.
— Ні. Відчув.
Вона повернула голову до нього.
— Воно не поспішає. Воно просто… нагадує.
Вадим ліг. Вони лежали поруч, не торкаючись. За вікном було тихо. Навіть дощ перестав.

У четвер Вадим приніс додому квіти. Прості білі хризантеми. Поставив у вазу на кухні. Ірина подивилася на них довго, потім торкнулася однієї пелюстки.
— Навіщо?
— Не знаю, — чесно відповів він. — Просто захотілося.
Вона не посміхнулася. Але й не відвернулася. Просто стояла і дивилася на квіти, ніби намагалася зрозуміти, чи можуть вони щось змінити в цьому будинку.

У п’ятницю ввечері вони знову сиділи на кухні. Чай уже охолов. Вадим крутив у руках порожню чашку.
— Коли Софія приїде… — почав він, — що ми їй скажемо?
Ірина довго мовчала.
— Нічого, — нарешті відповіла. — Поки що нічого. Нехай побачить сама.

Вадим кивнув. Він розумів, що вона має на увазі. Діти завжди бачили більше, ніж дорослі хотіли визнати.
Після півночі, коли Ірина вже лягла, Вадим ще раз вийшов у коридор. Підійшов до дверей у підвал. Замок був холодним. Зовсім холодним. Ніби за ці дні щось відступило. Або, навпаки, залягло глибше.

Він притулився чолом до дверей і тихо, майже беззвучно, прошепотів:
— Чого ти хочеш?
Відповіді не було. Лише тиша. Але тиша цього разу була іншою. Не порожньою. Чекаючою.

Він повернувся в спальню. Ліг. Закрив очі.
І вперше за багато ночей йому не снилося нічого.
Або снилося щось, що він одразу забув.
А будинок мовчав.
Але вже не так, як раніше.
Він мовчав так, ніби слухав.