Розділ 13. Відлуння в дзеркалі

Вадим почав уникати дзеркал.
Спочатку це було просто неприємне відчуття. Потім — страх. А тепер — фізична відраза. Кожного разу, коли він бачив своє відображення, йому здавалося, що за ним стоїть хтось ще. Не чітко. Не повністю. Просто легке зміщення, ніби повітря за його спиною було густішим.

Одного ранку, коли Ірина була в магазині, він наважився. Підійшов до великого дзеркала у вітальні — того самого, яке вони купили ще на десяту річницю. Скло було холодне. Він довго дивився собі в очі.
Його відображення моргнуло першим.
Вадим відступив. Серце закалатало. Він підійшов знову. Цього разу його відображення посміхнулося. Повільно. Не його посмішкою. Чужою. Холодною. З жалем.

— Ти завжди думав, що це я слабка, — прошепотіло відображення його ж голосом, але з чужою інтонацією. — А насправді ти просто не міг жити без того, щоб хтось був слабшим за тебе.
Вадим ударив кулаком по дзеркалу. Скло тріснуло з гострим, дзвінким звуком. По тріщині потекла тонка цівка крові — його крові. Але в дзеркалі кров не з’явилася. Там відображення просто стояло і спостерігало, як він стискає кулак.

Коли Ірина повернулася, вона побачила розбите дзеркало і закривавлену руку Вадима. Вона нічого не сказала. Просто принесла аптечку, обробила рану і перев’язала. Її руки були спокійними. Майже ніжними.
— Ти бачиш її? — тихо спитала вона, коли закінчила.
Вадим не відповів. Він просто відвернувся.

Уночі йому наснився новий сон. Він стояв у цьому ж домі, але все було перевернуте. Стіни були м’якими, ніби шкіра. Підлога дихала. А в центрі вітальні стояла Ірина — але не та, яку він знав. Вона була вищою, темнішою, з довгими чорними нитками замість волосся. Вона простягнула руку і торкнулася його грудей.
— Ти ніколи не любив мене, — сказала вона. — Ти любив те, що я тобі дозволяла в собі ненавидіти.

Вадим прокинувся з криком. Ірина сиділа на краю ліжка і дивилася на нього. У темряві її очі здавалися повністю чорними.
— Вона вже в тобі, — тихо сказала вона. — Ти відчуваєш це?
Вадим не відповів. Він просто ліг і відвернувся до стіни.

Але він знав, що вона має рацію.
Щось усередині нього почало змінюватися. Щось росло. Повільно. Голодно. І воно вже мало його голос.

*****

Вадим більше не міг спати в спальні. Він перемістився в кабінет, зачиняв двері на ключ і залишав увімкнене світло. Але навіть це не допомагало.

Цієї ночі він прокинувся від відчуття, що хтось стоїть прямо над ним. Не дихання. Не шелест. Просто важке, гнітюче відчуття присутності. Він лежав нерухомо, втупившись у стелю, і боявся навіть моргнути.

Повільно, дуже повільно, він повернув голову.
У кутку кімнати, між шафою і вікном, стояла тінь. Цього разу вона не ховалася. Вона була чіткою. Висока, худа, з непропорційно довгими руками, що звисали майже до підлоги. Без обличчя. Але він відчував погляд. Важкий. Знаючий. Голодний.

Вадим хотів закричати, але горло стиснуло. Він тільки хрипко видихнув.
Тінь зробила крок уперед. Підлога під нею не скрипнула. Вона просто ковзнула, ніби була частиною темряви. Коли вона підійшла ближче, Вадим побачив, що з її «рук» звисають тонкі чорні нитки — ніби мокре волосся або коріння.
— Чого ти хочеш? — прохрипів він.
Тінь нахилила голову набік. А потім у його голові пролунав голос — спокійний, майже ласкавий:
— Те саме, що й ти завжди хотів. Щоб тебе нарешті побачили.

Вадим закрив очі. Коли відкрив — тіні вже не було. Але на підлозі, там, де вона стояла, залишилася маленька калюжка чорної вологи. Вона повільно вбиралася в дошки, ніби дім її пив.

Вранці Ірина знайшла його в кабінеті. Він сидів у кріслі, блідий, з червоними очима. На підлозі все ще виднілася темна пляма.
— Ти теж її бачиш? — тихо спитала вона.
Вадим довго мовчав. Потім кивнув. Один раз. Важко.
— Вона… говорить зі мною, — прошепотів він. — Каже, що я сам її створив.

Ірина сіла навпроти нього. Її обличчя було спокійним. Майже сумним.
— Вона не бреше, — сказала вона. — Ти завжди хотів, щоб хтось був слабшим. Щоб хтось тебе боявся. Тепер ти сам боїшся.

Вадим подивився на неї. У її очах не було торжества. Була лише тиха, глибока печаль. І щось ще. Щось, що він не міг назвати.

Увечері, коли він пішов у ванну, дзеркало знову показало не його. Воно показало Ірину. Вона стояла за його спиною і посміхалася. Але коли він обернувся — за спиною нікого не було.

Вадим розбив дзеркало кулаком. Скло посипалося на підлогу, як кришталеві зуби. Кров потекла по зап’ястю.
Але в уламках дзеркала він все ще бачив її посмішку.