Розділ 11. Глибина, якої він не бачив

Дощ лив уже п’ятий день безперестанку. Він не просто падав — він просочувався в усе: у дерево даху, у шпалери, у кістки. Вадим стояв біля вікна в кабінеті і дивився, як вода стікає по склу кривими, тремтячими доріжками. Кожна крапля здавалася живою. Кожна — маленьким пальцем, який намагається дістатися до нього.

Він уже майже не спав. Ночі перетворилися на довгі, задушливі години, коли він лежав поруч із Іриною і слухав, як дім дихає. Старий будинок, який колись здавався просто місцем, де вони жили, тепер став чимось більшим. Він мав пульс. Він мав пам’ять. І він, здається, почав ненавидіти його.

Вадим провів рукою по обличчю. Шкіра була липкою від поту. Він думав про дітей. Максим дзвонив два дні тому — голос бадьорий, але штучний. «У мене все добре, тато». Софія писала короткі повідомлення лише Ірині: «Мамо, як ти?». Ніхто не запитував, як він. Ніби він уже перестав бути центром їхнього світу.

Ця думка обпекла. Він звик бути центром. Звик, що все крутиться навколо нього — його настрій, його бажання, його правда. А тепер дім ніби забирав у нього навіть це.

Він повернувся до столу і взяв стару фотографію. Ірина на ній посміхалася — щиро, широко, з тією любов’ю, яку він колись сприймав як належне. Тепер ця посмішка здавалася звинуваченням. Він провів пальцем по її обличчю і раптом відчув, як папір під пальцем став теплим. Ніби шкіра.
Вадим відкинув фото, ніби обпікся.

У кутку кабінету повітря ніби згустилося. Він відчув це шкірою — холодний, вологий подих, ніби хтось стояв за спиною і дихав йому в потилицю. Він рвучко обернувся. Нікого.

Але на склі вікна, недалеко від нього, з’явився новий слід. Тонкий, вологий, ніби хтось провів пальцем зсередини. Слід складався в слово.
«Бачиш?»

Вадим відступив. Серце калатало так сильно, що відлунювало у вухах. Він підійшов до вікна і витер слід рукавом. Слід не зникав. Він просто став ще чіткішим.
— Хто ти? — прошепотів він у темряву.

Відповідь прийшла не голосом. Вона прийшла відчуттям. Глибоким, важким, ніби хтось поклав йому на груди холодну долоню.
Той, кого ти сам створив.

Вадим затремтів. Він сів у крісло і закрив обличчя руками. У голові закрутилися спогади — усі ті слова, які він кидав в Ірину роками. «Ти ні на що не здатна». «Ти нікому не потрібна?». «Ти повинна мені дякувати». Кожне слово тепер поверталося до нього, гостре, як скло.

Він підняв голову. У відображенні на темному екрані ноутбука він побачив не себе. На секунду там була Ірина. Вона дивилася на нього з сумом і чимось схожим на жаль.
Вадим закрив ноутбук.

*****

У кухні Ірина сиділа за столом і дивилася в темряву. Вона не спала. Вона відчувала, як тінь росте. Не в стінах — у ньому. У Вадимі. І це було найстрашніше і найсправедливіше одночасно.

Тріщина біля плінтуса ледь пульсувала. З неї витікала тонка цівка чорної вологи і повільно, майже ніжно, текла до порога кабінету.
Дім не поспішав.
Він знав: найкраща їжа — це страх, який дозріває повільно.