Розділ 9. Те що не можна забути

Вадим прокинувся від того, що йому здавалося, ніби хтось тихо назвав його ім’я.
Не голосно. Не різко. Просто — «Вадиме…» — ледь чутно, ніби з-під води.

Він різко сів у ліжку. Серце калатало. Ірина спала поруч, дихаючи рівно і спокійно. За вікном ще було темно.

Він встав, пройшовся по кімнаті. Усе було на місці. Але відчуття чужої присутності не зникало. Воно осіло в грудях важким, холодним клубком.

У кабінеті він увімкнув настільну лампу і сів у крісло. Руки тремтіли. Він відкрив шухляду і дістав стару фотографію — вони з Іриною ще на початку шлюбу. Тоді вона дивилася на нього з такою любов’ю, що йому ставало незручно. Він ніколи не вмів відповідати так само.

Вадим провів пальцем по її обличчю на фото.
— Що зі мною відбувається… — прошепотів він.
У цей момент у кутку кабінету щось ледь ворухнулося. Він підняв очі.

Там нічого не було. Але повітря ніби згустилося. І в тиші він почув — або йому здалося, що почув — тихий, багатоголосий шепіт:
— Ти пам’ятаєш, як називав її нікчемою?
Вадим рвучко обернувся. Нікого.
— Ти пам’ятаєш, як казав, що без тебе вона ніхто?

Голос лунав уже не з кутка. Він лунав усередині його голови. Спокійно. Рівно. Як констатація факту.
Вадим затиснув вуха долонями. Підвівся і почав ходити по кабінету. Дихання стало частим і поверхневим.
— Замовкни… — прошепотів він. — Замовкни, чуєш?
Але голос не замовкав. Він просто став тихішим. Майже ніжним.

— Ти завжди боявся, що тебе покинуть. Тому знищував першим. Як твій батько. Ти як він.
Вадим зупинився біля вікна. На склі, у відображенні, на секунду з’явилася чужа постать. Висока. Без обличчя. Стояла просто за його спиною.

Він рвучко обернувся. Кабінет був порожній.
На столі, біля фотографії, лежало довге чорне волосся. Він міг поклястися, що секунду тому його там не було.
Вадим узяв волосся в руки. Воно було холодне. Мокре. І пахло її духами. Тими, якими Ірина не користувалася вже років п'ять.

Він сів у крісло і довго дивився на волосся.
У голові тихо, майже співчутливо, пролунав останній шепіт:
— Ми ще тільки починаємо…
Вадим закрив обличчя руками.
Вперше за багато років він відчув себе маленьким. Беззахисним. Таким, яким був колись у дитинстві.
А дім мовчав.
Він просто чекав, коли Вадим нарешті зрозуміє, що втекти вже нікуди.