Розділ 8. Голос, який знає

Ірина більше не боялася ночей.
Після того, як вона почула шепіт у тріщині, щось у ній змінилося. Страх не зник повністю, але перетворився на дивне, спокійне очікування. Ніби вона чекала, коли старий друг нарешті прийде в гості.

Однієї ночі, коли Вадим спав важким, алкогольним сном, вона тихо встала і пішла на кухню. Сіла за стіл, не вмикаючи світла. Місяць ледь освітлював кімнату крізь вікно.
— Ти тут? — тихо спитала вона.
Тиша.
Але вона відчувала присутність. Повітря стало густішим, важчим.
— Я знаю, що ти чуєш мене, — продовжувала Ірина майже пошепки. — Я знаю, що ти ростеш. Я бачу.

З тріщини біля плінтуса почувся легкий шелест. Ніби хтось провів долонею по сухому паперу.
Потім — голос. Тихий. Багатоголосий. Ніби говорило кілька жінок одночасно, але всі вони звучали як вона.
— Ми завжди були тут… Ти просто не хотіла нас чути.

Ірина кивнула. Сльози тихо покотилися по щоках, але це були не сльози відчаю. Це були сльози визнання.
— Він каже, що я божевільна… Що все вигадую.
— Він бреше, — відповіла тінь. — Він завжди бреше. Навіть собі.

Ірина витерла обличчя рукавом халата.
— Що ти хочеш від мене?
Довга пауза. Тріщина стала трохи ширшою. З неї витекла тонка цівка чорної вологи і зупинилася біля її босих ніг.
— Я хочу те саме, що й ти, — прошепотіла тінь. — Щоб він нарешті відчув усе, що відчувала ти. Кожне слово. Кожен біль. Кожну сльозу.

Ірина довго мовчала. Потім ледь чутно спитала:
— А діти? Вони теж… постраждають?
— Діти вже втекли, — відповів голос майже ніжно. — Вони врятувалися. Тепер черга за вами двома.

Ірина закрила очі. У голові спливли обличчя Максима і Софії. Їхні голоси по телефону. Їхні обережні питання: «Мамо, а ти точно в порядку?»

Вона відкрила очі.
— Я не хочу, щоб вони це бачили.
— Вони не побачать,  вони далеко, — сказала тінь. — Це відчує лише  він. Повільно. Щоб він устиг зрозуміти.

Коли Ірина повернулася в спальню, Вадим спав. Але його обличчя було напруженим навіть уві сні. Брови зведені, щелепа стиснута. Ніби навіть уві сні він боровся з кимось.

Ірина лягла поруч і вперше за багато років відчула дивний спокій.
А в кухні тріщина продовжувала рости. Повільно. Майже непомітно.
Вона чекала.