Розділ 7. Перші тріщини в голові

Вадим почав помічати, що з ним щось відбувається.
Спочатку це були дрібниці. Він міг забути, куди поклав ключі від машини, хоча завжди клав їх на одну й ту ж полицю. Міг прокинутися серед ночі від відчуття, що хтось стоїть біля ліжка і дивиться на нього. Коли вмикав світло — там було порожньо. Лише важке, густе повітря і ледь вловимий запах сирої землі.

Він списував усе на втому. На вік. На стрес на роботі.
Але всередині вже ріс тихий, холодний страх.
Одного вечора, коли Ірина пішла спати, він залишився в кабінеті. Сидів за столом, дивився на екран ноутбука і раптом відчув: за спиною хтось є. Не просто відчуття. Він знав це так само чітко, як знав, що дихає.
Вадим повільно обернувся.

У кутку кабінету, між шафою і вікном, стояла тінь. Не просто темрява. Вона мала форму. Висока, худа, з непропорційно довгими руками. Без обличчя. Але він відчував, що вона дивиться на нього.
Він моргнув. Тінь зникла.
— Та щоб тобі… — прошепотів він і потер обличчя. Руки тремтіли.

Він пішов на кухню, налив собі віскі. Випив залпом. Потім ще один. Алкоголь трохи заспокоїв нерви. Але коли він повертався в кабінет, то почув за спиною тихий звук. Ніби хтось ледь-ледь посунув стілець.
Він різко обернувся. Нікого.

Але на підлозі коридору лежало довге чорне волосся. Таке саме, як те, що Ірина знайшла раніше. Вадим підняв його. Воно було холодне і злегка вологе.
Він не став нічого говорити дружині. Просто викинув волосся у смітник.

Тієї ночі йому наснився сон.
Він знову був маленьким хлопчиком. Стояв посеред вітальні, а батько кричав на нього. «Ти ніщо! Без мене ти пропадеш!» Мати мовчала в кутку. А за спиною батька стояла та сама тінь. Висока. Без обличчя. І тихо шепотіла йому на вухо:
— Ти такий самий, як він…

Вадим прокинувся в холодному поту. Серце калатало. Він подивився на Ірину, яка спала поруч. У темряві її обличчя здавалося чужим. На мить йому здалося, що це не вона, а хтось інший. Хтось, хто спостерігає за ним.
Він встав і пішов на кухню. Сів за стіл і довго дивився в темряву.

Він не знав, що в цей момент тонка тріщина стала трохи ширшою. З неї повільно, майже ніжно, витікала чорна цівка вологи і повзла по підлозі в його бік.
Тінь не поспішала.
Вона знала: найкраща їжа — це страх, який росте повільно.