Розділ 6. Маленькі знаки

Минув ще тиждень. Зовні нічого не змінилося. Вадим ходив на роботу, повертався, вечеряв, іноді кидав у бік Ірини свої звичні шпильки. Вона готувала, прибирала, дзвонила дітям. Життя йшло своєю звичною, важкою колією.

Але маленькі знаки з’являлися все частіше.
Спочатку це були дрібниці, які можна було списати на втому чи стару проводку.

Одного ранку Вадим не знайшов свою улюблену чашку. Ту саму, з тріщиною на ручці, яку він колись приніс з першої поїздки за кордон. Він перерив усю кухню, бурчав, звинувачував Ірину, що вона «все переставляє по-своєму». Чашка знайшлася ввечері — стояла на самому видному місці на полиці, хоча він міг поклястися, що перевіряв там тричі.

Ірина нічого не сказала. Вона бачила, як чашка стояла там і раніше. Просто не хотіла сперечатися.
Іншого разу, коли Вадим кричав на неї через якусь дрібницю (вона знову «не так» подивилася), лампочка над столом мигнула і перегоріла з гучним тріском. У темряві на мить з’явилося відображення на вікні — ніби хтось стояв за спиною Вадима. Високий силует. Але коли він увімкнув світло на телефоні, там уже нікого не було.
— Стара електрика, — пробурмотів Вадим. — Треба міняти.

Ірина кивнула. Але сама бачила: лампочка перегоріла не просто так. Вона перегоріла в той момент, коли він особливо сильно підвищив голос.
Найстрашніше було вночі.

Ірина прокидалася від відчуття, що за нею хтось спостерігає. Не Вадим. Хтось інший. Вона лежала нерухомо і слухала. Іноді чула тихий, ледь вловимий звук — ніби хтось повільно проводив пальцем по шпалерах. Іноді — тихе зітхання. Ніби дім втомився від того, що відбувається всередині нього.

Одного разу вона наважилася і прошепотіла в темряву:
— Якщо ти є… покажися. Я не боюся.
Відповіді не було. Але наступного ранку на дзеркалі у ванній з’явився тонкий слід. Ніби хтось провів мокрим пальцем. Слід складався в слово. Одне-єдине.
«Чекаю»

Ірина швидко витерла його рукавом. Серце калатало. Вона не сказала Вадиму. Знала, що він або посміється, або звинуватить її в божевіллі.
Але щось усередині неї змінилося. Вона перестала боятися. Замість страху з’явилася тиха, холодна цікавість. Ніби вона почала розмовляти з кимось, хто нарешті її розумів.

Вадим тим часом теж відчував зміни. Він став більш дратівливим. Перевіряв телефон Ірини, коли вона виходила з кімнати. Іноді прокидався серед ночі від відчуття, що хтось стоїть біля ліжка. Але коли вмикав світло — там було порожньо.
— Старію, — бурчав він собі під ніс. — Треба менше пити кави.

Але в глибині душі він уже починав відчувати: у цьому домі відбувається щось, чого він не контролює.
І це лякало його сильніше, ніж будь-що в житті.