Розділ 4. Тріщина росте

Наступні кілька днів у домі панувала тиша. Не спокійна — а та особлива, напружена тиша, яка буває перед грозою. Ірина ходила по дому, як тінь. Говорила мало, усміхалася ще менше. Вадим це помічав і це йому подобалося.

Він вважав, що це його заслуга. Що він «тримає її в тонусі». Що без його «чесних» слів вона б зовсім розслабилася і остаточно «опустилася».

Одного вечора, коли вони сиділи за вечерею, він вирішив «поговорити по душах».
— Ти останнім часом якась дивна, — сказав він, жуючи картоплю. — Знову щось вигадуєш у своїй голові?
Ірина підняла очі. У них була втома, якої вона вже не приховувала.
— Просто втомилася, Вадиме.
— Ага, втомилася вона, — хмикнув він. — Ти завжди втомлена. А я, значить, не втомлений? Я на роботі як віл, а ти вдома сидиш і ниєш. Може, хоч раз подумаєш про мене? Про те, як мені важко?

Вона мовчала. А він продовжував. Слова лилися легко, майже автоматично. Він знав усі її слабкі місця і бив точно.
— Ти ж розумієш, що якби не я, ти б давно вже була ніким? Кому ти потрібна ? З твоїм характером? Ти повинна мені дякувати, а не ходити з таким обличчям, ніби я тебе вбити хочу.

Ірина опустила голову. У цей момент у кутку кухні тихо скрипнула підлога. Один раз. Ніби хтось переступив з ноги на ногу.
Вадим не почув. А Ірина — почула.

Уночі, коли Вадим уже хропів, вона встала і пішла на кухню. Ввімкнула лише маленьке світло над плитою. Сіла за стіл і довго дивилася в одну точку.
Тріщина на стіні, яку вона бачила кілька днів тому, стала помітнішою. Тепер вона тягнулася від підлоги майже до стелі — тонка, чорна, з нерівними краями.

 Ірина підійшла ближче і торкнулася її пальцями.
Тріщина була теплою. І під пальцями вона ледь-ледь пульсувала — як жива вена.
— Що ти таке… — прошепотіла Ірина.
У відповідь почувся тихий шепіт. Не з тріщини. Зсередини неї.
— Я росту… завдяки йому.
Голос був її власним. Але водночас — не її. Старішим. Сумнішим. Таким, яким вона могла б стати через багато років, якщо б нічого не змінилося.
Ірина відсахнулася. Серце калатало. Але страху майже не було. Був лише дивний, холодний спокій.

Вона повернулася в спальню. Лягла поруч із Вадимом і закрила очі.
А тріщина на кухні продовжувала рости. Повільно. Тихо. Міліметр за міліметром.

Вона харчувалася кожним його словом.
Кожним його приниженням.
Кожною його брехнею.
І чим більше він годував її, тим сильнішою вона ставала.