Розділ 3. Голос у стінах

Вадим сидів у кабінеті, дивлячись на екран ноутбука, але букви розпливалися перед очима. Робочий звіт давно перетворився на порожній фон. У голові крутилися уривки розмови з Катею, її сміх у слухавці, запах її парфумів, що досі тримався на манжеті сорочки.

Він відчував себе живим. Сильним.
Але це відчуття, як завжди, було крихким. Воно трималося на тонкій нитці контролю. Якщо Ірина колись наважиться піти, якщо діти дізнаються, хто він насправді, якщо хтось побачить усю його брехню — він знову стане тим маленьким хлопчиком, якого батько називав нікчемою. Тому він і тримав усе в залізних руках. Особливо її.

Вадим потер скроні. Останнім часом у домі стало… незатишно. Ніби повітря стало густішим. Ніби стіни почали слухати.
Раптом світло в кабінеті мигнуло. Раз. Другий. Третій.
— Стара проводка, — буркнув він, намагаючись звучати впевнено.

Та в тиші, що настала після мигання, почувся звук. Тихий. Майже ніжний. Ніби хтось повільно провів долонею по шпалерах прямо за його спиною.
Вадим рвучко обернувся. Кабінет був порожній. Лише стара фотографія на столі — вони з Іриною на двадцятиріччя шлюбу. Обидва усміхаються. Він тоді вже пів року зустрічався з її подругою.

Він відкинувся на спинку крісла й заплющив очі. «Просто втома. Робота. Вік». Але глибоко всередині щось штовхало: це не просто втома. Щось у цьому домі змінилося. Ніби він довго спав і нарешті почав прокидатися — повільно, голодно.

З кухні долинув ледь чутний звук. Ніби хтось поставив чашку на стіл. Ірина мала вже спати.
Вадим встав і тихо вийшов у коридор. Світло на кухні було вимкнене, але в темряві він чітко розрізняв силует біля вікна. Жіночий. Стояв абсолютно нерухомо, трохи схиливши голову набік.
— Ірино? — покликав він, і голос зрадив — вийшов хрипко.

Силует повільно повернув голову. На мить Вадиму здалося, що в неї немає обличчя — лише темна, гладка пляма, в якій відбивалося слабке  місячне світло з вікна. Потім силует ступив крок убік і розчинився в темряві, ніби його ніколи й не було.

Вадим увімкнув світло. Кухня була порожня. На столі стояла його чашка з ранку — з недопитою кавою. Але кава була гарячою. Від неї піднімалася пара, ніби хтось щойно її підігрів.

Він торкнувся чашки. Пальці обпекло.
У цей момент за його спиною, у стіні, почувся шепіт. Тихий, жіночий, майже ласкавий:
— Ти завжди боявся залишитися сам… Тому й убиваєш усіх навколо.

Вадим рвучко обернувся. Стіна була звичайною. Старі шпалери, тонка тріщина в кутку, яку він давно збирався замазати. Але тріщина стала трохи ширшою. З неї, ніби густа темна кров, повільно витікала тонка цівка й сповзала на підлогу.

Він відступив. Серце калатало так сильно, що відлунювало у вухах. Він ніколи не вірив у привидів. Але вірив у свій страх. І зараз цей страх дивився на нього зі стіни.

Вадим швидко повернувся в кабінет, зачинив двері на ключ і сів за стіл. Руки тремтіли. Він взяв телефон, щоб написати Каті, але екран раптом почав сам собою гортати контакти. Зупинився на Ірині.

Вадим вимкнув телефон і кинув його на стіл, ніби той обпік.
У спальні Ірина лежала з відкритими очима. Вона теж чула шепіт. Але на відміну від Вадима, не злякалася.
Вона лише тихо посміхнулася в темряву.
Дім починав говорити. І вперше за багато років вона відчула, що її нарешті хтось чує.