Розділ 2. Тріщини

Ірина лежала в темряві спальні й слухала, як Вадим у кабінеті тихо сміється. Цей звук вона ненавиділа більше за крики. Сміх був щирим. Таким, яким він майже ніколи не сміявся з нею.

За вікном дощ перейшов у мряку. Краплі стікали по склу нерівними доріжками, ніби сльози, які не наважувалися впасти. Вона повернулася на бік і підтягнула ковдру до підборіддя. Тканина пахла лавандою й чимось ще — ледь вловимим, металевим.

 Ніби десь далеко, в глибині стін, іржавіла стара вода.
«Я просто втомилася», — подумала вона. Ця фраза за останні роки стала її молитвою. Короткою, зручною, брехливою.

Вона пам’ятала час, коли Вадим був іншим. Не добрим — ні, добрим він ніколи не був по-справжньому. Але був уважним. Приносив квіти без приводу. Сміявся з її жартів. А потім народилися діти, пішли роки, і щось у ньому почало гнити. Або, можливо, це завжди було в ньому, просто спочатку ховалося глибше.

Ірина заплющила очі. У голові, як завжди перед сном, почали спливати уламки фраз:
«Ти ж розумієш, що без мене ти ніхто?»
«Інші жінки в твоєму віці хоча б намагаються виглядати пристойно».
«Не роби з мене монстра, Ірино. Це ти все псуєш».

Кожне слово лягало на серце новим шаром іржі. Вона вже давно перестала сперечатися. Лише кивала. Усміхалася. Готувала борщ. Бо якщо вона перестане — що залишиться? Порожній дім і жінка, яка не знає, ким є без цього ярма.

У коридорі тихо скрипнула дошка. Ірина відкрила очі.
Вадим ще був у кабінеті. Вона чула його голос — він говорив по телефону, приглушено, солодко. «Так, мала… Завтра постараюся вирватися…»

Скрип повторився. Ближче. Ніби хтось ішов босоніж по старому паркету. Повільно. Обережно.
Ірина сіла в ліжку. Серце калатало.
— Вадиме? — тихо покликала вона.
Відповіді не було. Лише цокання годинника у вітальні. І ще один звук — ледь чутний, схожий на тихий вдих. Ніби дім вдихнув разом з нею.

Вона встала, накинула халат і вийшла в коридор. Світло з кухні падало на підлогу довгою жовтою смугою. У кінці коридору, біля дверей у ванну, тінь була густішою. Майже об’ємною.

Ірина зробила крок. Тінь здригнулася.
— Хто там? — прошепотіла вона.
Тінь повільно розпливлася, перетворившись на звичайну темряву. Але в повітрі залишився запах — її власних духів, якими вона не користувалася вже років п’ять. І ще щось. Ніби хтось дихнув їй просто в обличчя.

Вона повернулася в спальню, зачинила двері й притулилася до них спиною. Серце досі калатало. «Знову фантазую, — подумала вона. — Як завжди. Вадим має рацію — я вже зовсім…»

Але коли вона лягла, то помітила на подушці Вадима довге темне волосся. Не своє. Не його.
Ірина обережно взяла його двома пальцями. Волосся було довге, хвилясте, молоде.

Вона довго дивилася на нього, а потім поклала під свою подушку. Не викинула. Не спитала. Просто сховала. Як ховала все останні роки.

У кабінеті Вадим закінчив розмову й відкинувся на спинку крісла. На губах грала задоволена посмішка. Він відчував себе живим. Сильним. Непереможним.
Він не знав, що в кухні на підлозі тінь знову набрала обрисів. Цього разу більш чітких , жіночих. Вона стояла прямо, з опущеною головою, і дивилася туди, де спала Ірина.

А дім пам’ятав усе. Кожну образу.
Кожну сльозу. Кожну брехню.
І він починав голодувати.