Глава 17

«І як я міг вляпатися в таке?» – вже вкотре подумки картав себе Кирило.

Коли до його будинку підійшов Болеслав, слідчий саме сідав за кермо автомобіля, збираючись вирушати до відділку. Але темна – та все ж людська – постать зупинилася на дорозі, затуляючи собою проїзд.

Спершу Кирило не впізнав у цій сухорлявій та блідій особі загиблого чоловіка Марії. Вже взявся за ручку автівки, і хотів виходити, як інстинкти самозбереження змусили пильніше поглянути на чоловіка.

– От дідько, – вихопилося в Кирила. Він враз замкнув усі дверцята, хоча і розумів – це його не врятує. Але спробувати не завадило.

Крапелька поту повільно стекла його чолом, вимальовуючи собі доріжку і обпікши солоністю око. Різким рухом Кирило витер лоба, з жахом розуміючи, що Болеслав підходить все ближче. Ще ближче. І ось чоловіча постать стоїть біля водійських дверцят, і стукає кісточками пальців у вікно.

Тук-тук.

Кирило нервово зглитнув. Послабив комірець, щоб легше дихалося, але не допомогло. Чоловіка охопило щось дивно схоже на паніку. Аякже, він бо сидить запертий в автомобілі, його охоплює духота і запах власного поту, а довкруж нього човгає вбивця. Таке собі задоволення. Якби Кирило страждав на панічні атаки, то списав би свій стан на цей недуг. Але виправдань його реакціям, котрі б відповідали посаді слідчого, насправді не було.

Йому просто було страшно.

До біса страшно, правду кажучи.

Тук-тук.

«Ну я ж не сцикло якесь». Повільно вдихнувши, Кирило опустив вікно.

– Що тобі потрібно? – Кирило сподівався, що його голос звучить по-войовничому, але й сам почув нотки трему в ньому. Відкашлявся.

– Твоя допомога, – голос у Болеслава був тихим, але щось змушувало співбесідника вслухатися у кожну нотку, щоб бодай не проминути дещо важливе. Кирило знову відкашлявся, намагаючись збити із себе гіпнотичний вплив цього вбивці.

– Яка саме допомога?

Болеслав не зводив світлих (жовтих?) очей зі слідчого. В голові у Кирила враз постав спогад недавніх подій: Лука втупив на нього свій хижий погляд, в якому так і читалося «Ну давай, кинь мені виклик!»

Але Кирило не зробив цього, і тепер вглядається в очі його батька з думкою: «Яблучко від яблуні».

Болеслав всміхнувся Кирилу, і, з блискавичною швидкістю, вхопив слідчого за руку. Кирило нажахано закричав, його долоня опинилася за межами автомобіля, а тіло боляче притискалося до дверцят, тиснучи на вікно.

– Я здогадуюся, що з власної ласки ти зі мною не підеш, – в голосі Болеслава вчувалася самовпевненість. – Тому зроблю це добровільно-примусово.

Кирило встиг лише на мить побачити, як обличчя Болеслава враз трансформувалося на собаче, а рука слідчого опинилася в його пащеці.

І вже на межі згасаючої свідомості Кирило закричав, коли гострі клики Гарма відкусили його долоню точно по зап’ястку. А тоді чудовисько виплюнуло відтяту кисть на дорогу, розбрискуючи довкола червону кров.

* * *

          Тепер він стояв на колінах посеред темного лісу, і ледве тримався за здоровий глузд. Кирило схопився здоровою рукою за свою праву куксу, намагаючись хоча б трохи спинити кров, що продовжувала бити фонтаном. А в голові вкотре лунало: «І як я міг вляпатися в таке?»

* * *

          – Вибач, мені треба йти, – Матвій зненацька почав задкувати, шалено вирячивши очі. Хлопець роззирався зусібіч, і Єві на мить здалося, що він шукає когось. Аж тоді Матвій закрив долонями вуха, з-під яких сочилася кров. Дівчина закам’яніла, її інстинкти на один момент неначе відмовилися їй служити, і за ці декілька секунд мить вже було втрачено.

          Матвій востаннє зиркнув на дівчину перед тим як побігти. Лише тоді, глибоко вдихнувши, Єва усвідомила, що затримала дихання. Враз до її руки доторкнулося щось м’яке і пухнасте.

          – Що це було? – вона опустила погляд на Лічі.

          Створіння швидко захитало головою.

          – Неправильне запитання ти ставиш, – Лінчетті почав тягнути її за собою, – треба питати, що от-от трапиться.

          Лічі мертвою хваткою вчепився в руку дівчини, і ось вже вони почали бігти. Він вів Єву посеред темряви, аж поки очі дівчини не звикли до того, що сонце кудись зникло.

          – Ти поясниш мені, що відбувається? – на ходу запитала дівчина.

          Лічі міцніше обхопив її пальці.

          – Як би ж то я знав. Якби ж знав…

* * *

          Щойно зайшовши до лісу, Лука трансформувався в Грімма. Як не дивно, але єдиною реакцією матері було вирячення очей і тихо сказане: «Вдома поговоримо».

          Чвалаючи посеред похмурого лісу, Лук’ян нашорошував вуха, намагаючись віднайти хоча б якесь джерело звуку. Спершу їх огортала моторошна тиша. Навіть птахи не заводили своїх пісень. Лише одного разу над ними пролетіла, голосно каркаючи, ворона.