Глава 15

Надворі стояла глупа ніч. Байдуже, що минав травень. Байдуже, що за лічені дні почнеться літо. Лука не вчував жодного тепла. Навпаки, тіло покрилося сиротами від вітру, котрий так легко огортав хлопця своїми холодними обіймами.

          Лук’ян сидів за будинком, бо не мав сили повернутися. Не після двох віщувань смерті. І, особливо, не після передбачення найгіршої долі для своєї матері.

Він сховав обличчя у долоні, підперши руки колінами. Зосередившись на своєму подихові, намагався вгамувати нерви та почуття, що кипіли зсередини. Та де там. Ще й батько виявився монстром. І, до того ж, живим. І казна що коїться з Матвієм.

          Лук’яну здавалося, що все відбувається з його провини. І це відчуття не було простим юнацьким максималізмом, коли здається, ніби все довкола обертається лише довкола тебе.

          Це усвідомлення було іншим.

          Був він. І був Грімм.

          І це жахіття в його містечку відбувається точно через його нову подобу.

          Лука відчув як поруч хтось примостився. Від легенького доторку шерсті до голої шкіри руки, хлопець зрозумів, що непроханим гостем був Лічі.

          Зітхнувши, Лук’ян прибрав долоні з обличчя.

          – Ти щось хотів?

          Лічі не дивився на нього. Створіння зосередилося на чомусь попереду – на шелесті у клумбі. Коли заговорив, то голос його звучав дуже пригнічено.

          – Мені дуже прикро за те, що відбулося.

          Лука заперечно похитав головою.

          – Ще нічого не відбулося. Я не дозволю, – прошепотів він.

          Лічі повернув до нього голову.

          – Невже ти вб’єш свого батька рятуючи матір? А що, як це передбачення взагалі не стосується його?

          Лук’ян зловив себе на думці, що давно все вирішив.

          – Формально, він вже помер, – у його голосі звучала сталь. – І, враховуючи те, що Гарм встиг накоїти за цей короткий проміжок часу, і що ще здатен зробити, – він заслуговує на смерть. А щодо передбачення, – хлопець стиснув плечима, – то я не вірю у співпадіння. Відчуваю, що це взаємопов’язане.

          Лічі ледь чутно зітхнув і відвернувся.

          Кілька митей вони провели в тиші, занурившись кожен у власні думки. Та все ж Лінчетті не витримав мовчання.

          – Коли я опинився тут, то зустрів хлопця, який спершу здався мені доволі м’яким та, правду кажучи, слабкодухим. Тоді я вже знав про Грімма та Гарма, і не ставив на тебе. Так, я хотів потоваришувати, але передусім задля того, щоб ти повернув мене додому. Зараз мені так само хочеться до свого світу, проте дещо змінилося. Але не в мені. А в тому слабкому хлопчикові, який не побоявся кілька разів кинути виклик чотириокому страховидлу, – Лічі обернувся до Луки, котрий, не зводячи погляду, дивився на співрозмовника. – Цей хлопчик живе за покликом моралі та честі. І я допоможу йому. Але знай – мене лякають твої слова. У світі, де син з легкістю готовий вбити свого батька, немає місця для честі. Навіть в ім’я благородної мети. Лінчетті так не живуть. Для нас сім’я – найголовніше. І власна гідність, – створіння нервово ковтнуло, а тоді звелося на чотири лапи. – Я не покину тебе на цьому шляху, Лук’яне. Але не згуби того доброго хлопчика всередині тебе, – Лічі ткнув лапою в груди Луці, – бо це ти справжній.

          І хутко побіг геть, залишивши хлопця наодинці зі своїми роздумами.

* * *

          Долоня продовжувала палати зсередини. Матвій ледь тримався від спокуси розчесати собі руку, аж доки не відчує хоча б якесь полегшення. І так тривало вже кілька годин.

Відколи повернувся додому і безсило впав на ліжко, хлопець не міг заснути міцним сном. Він марив. І в його мареннях постійно фігурував чотириокий чорний пес, очі якого палали жовтим вогнем. Коли у видінні Матвій зустрічався поглядом з Гармом, з його морди скрапувала кров. Гарм наближався до хлопця, а під його лапами шаруділо щось схоже на… Кістки? Так. Зиркнувши вниз, Матвій зглитнув слину. Черепи і кістки вирували довкола, вкриваючи простір між Матвієм та чудовиськом. І з кожним кроком чотириокого пса він вгрузав у скам’янілі рештки людей. Вони поглинали хлопця настільки, що той не міг поворухнути ногами. Лише поранена долоня піднялася вгору, ніби на захист свого господаря.

Але не захистила.

Гарм розкрив пащеку і вхопив руку Матвія по лікоть.

Зі страшним криком хлопець виринув із марення. Заплутавшись у покривалі, він впав на підлогу, ставши на карачки. Долоню проштрикнув несамовитий біль.

Матвій підняв руку, щоб краще роздивитися, та усвідомив, що не може сфокусуватися. Підвів долоню ще ближче, і помітив, що рана знову розкрилася.

Витер піт з чола, розмазавши кров по обличчю. Його тіло били дрижаки, поки Матвій роздивлявся як обриси рани на долоні почали змінюватися. Кров витікала, утворюючи дивний візерунок, змінювала шляхи, вимальовуючи щось таке, що було зрозуміле лише їй самій. «Хіба кров може думати? Я божеволію».

Не тямлячи, що робить, Матвій пальцями вцілілої руки домалював малюнок на пораненій долоні. Хлопець вгледівся і розпізнав, що його кров витворила з рани.