Глава 11

          Побачивши як знепритомніла дівчина, Марія не згаяла жодної секунди. Вона підхопила непритомну, не давши їй вдаритися об підлогу. Лука вже зістрибнув із вікна, і тепер стояв навколішках, тримаючи голову Єви.

– Мамо, я…

Марія підняла долоню догори, демонструючи цим знаком бажання привести дівчину до тями у тиші. Жінка відкрила пляшечку з нашатирем, але побачивши криваві плями на одязі непритомної, передумала. Відставивши цей тюбик, взяла наступний, з перекисом водню.

– Опусти її голову назад і поверни набік. Потрібно дати повітрю безперешкодно проникнути до легень.

Лука виконав вимогу Марії. Його обличчя було повністю білим від того, що сталося у цій кімнаті. На додачу до нещодавнього віщування смерті Матвію додалася нова порція проблем. Але хлопець розумів, що наразі головне – допомогти Єві. З мамою вони поговорять потім. Вона зрозуміє. Принаймні, Лук’ян сподівався на це. Він роззирнувся, оглянув кімнату. Лічі тут немає. «На полювання пішов». Від тяжкості цієї ночі його повіки на мить закрилися. Вже який раз хлопець хотів просто заснути, і прокинутися завтра, але у зовсім іншій реальності.

Однак, це було неможливо.

Тому зараз Лука безпорадно спостерігав за діями Марії, яка впевнено оброблювала ножові рани Єви, котрі з’явилися кілька хвилин тому.

 – Як ти знаєш, що саме потрібно робити? – прошепотів хлопець до матері. Чомусь він не міг наважитися розмовляти у повний голос. Мабуть, провина за тривалу брехню перед матір’ю вбила у ньому частинки самоповаги.

– Після того, як загинув твій батько, я недовго ходила на курси з самооборони та надання першої медичної допомоги, – Марія стомлено зітхнула. – Хотіла бути готовою до можливих неприємностей у майбутньому.

– Справді? Я й не знав про це.

– Я теж виявляється багато чого не знала, – жінка міцно стулила губи, від чого вони аж побіліли. Марія закінчила перев’язувати рани, звернувши увагу на наявність давніших поранень на тілі дівчини.

Лука помітив погляд матері.

– Ці рани… вони з’явилися кілька днів тому.

Марія кивнула. Хоча сказати, що жінка розуміла ситуацію, було б брехнею. Вона пронизливо дивилася на сина.

– Я викличу швидку. І поліцію.

Лука звернув на неї повні жаху очі.

– Ні, ні, ні! Мамо, будь ласка, не роби цього. Вони не зрозуміють.

– Що вони не зрозуміють?! Що мій син завдав поранень дівчині, яку привів у свою кімнату, замкнувши двері?! Це вони не зрозуміють?! – Марія закрила долонями обличчя. Моторошність їхнього становища починала доходити до неї. Вона прибрала руки.

– Скажи, що це не ти зробив. Прошу, – її очі сяяли від непролитих сліз. Марія почула благання у своєму голосі.

Лука відчепив ліву руку від долоні Єви, і обхопив лікоть Марії.

– Це не я. Чесно, – хлопець сутужно вдихнув повітря. – Кажу це не тому, що ти попросила. Я справді не завдавав Єві шкоди.

Марія шморгнула носом, і глянула на дівчину.

– То її звати Єва?

Лука кивнув.

– Мені багато чого треба тобі розповісти.

– І твої слова будуть правдою?

Хлопець провів рукою по своєму волоссю, скуйовдивши його.

– Правда і тільки правда. Навіть якщо після цієї розмови ти відправиш мене до божевільні, – Лук’ян усміхнувся до неї кривуватою посмішкою.

Тут їх увага зосередилася на Єві, яка почала приходити до тями. Перенісши дівчину до ліжка, Лука опустився біля неї.

  – Ти як? Дуже боляче?

Єва опустила руку до живота, намацуючи туго забинтовані рани.

– Насправді, цього разу мені краще, – її горло пересохло.

– Я принесу тобі води, – Марія доторкнулася до плеча дівчини і вийшла з кімнати.

Єва з острахом дивилася на Луку. Хлопець легенько всміхнувся до неї.

– Все добре, а почуваєшся добре ти тому, що моя мама професійно обробила тобі рани. А не як минулого разу, – Лука скривився.

– Ти їй розповів?

– Ще не встиг.

Дівчина кивнула.

– Розкажи їй усе, – вона міцно схватилася за його руку. – Нічого не приховуй від матері. Вона заслуговує знати.

Повернувшись до кімнати зі склянкою води, Марія помітила як дівчина швидко відпустила руку Луки. Жінці прийшли на думку два варіанти: або дівчина хворіє на Стокгольмський синдром, або ж Лук’ян говорить правду і він нічого не заподіяв Єві.

Вона дуже сподівалася на останнє.

* * *

– Віщуєш смерть? – обличчя Марії не виражало анічогісінько. Хоч як Лука не намагався прочитати якусь емоцію, навіть недовіру чи осуд, він не міг цього зробити.

Жінка так майстерно контролювала свій вираз обличчя, що іноді й сама вірила у свою байдужість. Це вміння вона опанувала в ті часи, коли залишилася матір’ю-одиначкою, тому мусила пливти проти течії самостійно, вже без чоловіка.