Глава 10

Лічі лежав клубочком біля Єви, намагаючись спіймати сон, однак він все не йшов до нього. Кілька разів починав рахувати баранців. «Що це взагалі таке?». Заснути не вдавалося. Можливо, тому, що Лінчетті не міг уявити тих дивних створінь. Або ж хоча б пригадати їхній смак. «Лука як порадить щось, то хоч стій, хоч падай».

         Лічі вирішив спостерігати за стелею, на якій відбивалося світло нічних ліхтарів, пробиваючись крізь штори. Завдяки цьому сяйву було не так страшно закривати очі.

        Якби його запитали, чого саме він боїться, то Лінчетті був би не впевнений у власній відповіді. «Можливо, Гарма?» Та ні, цей чувак теж з Іншого світу. Все, що те чудовисько може зробити – це вбити, відправивши при цьому додому. Така думка вперше прийшла у голову Лічі.

           Часом безсоння буває корисним.

         Створіння розуміло доцільність такої думки. Лінчетті знаходиться тут вже тривалий час, проте вони з Лукою ще не знайшли способу для повернення назад. Хоча, вони й не пробували, якщо на те пішло. «Треба сьогодні ж запропонувати Луці піти на те місце, де минулого разу вони відчули енергію з Потойбіччя».

       Якщо не вдасться віднайти хорошого варіанту для переходу між світами – Лічі був упевнений у тому, що сам навідає Гарма. Але його треба буде знайти, звичайно.

        Добре, якщо він не боїться Гарма, тоді на чому ґрунтується його страх? Не побачити більше своїх рідних? Лічі розплющив оченята, втупившись у цятки світла на стелі. На мить йому здалося, що зміг розпізнати Її силует у тих ліхтарних променях. Створіння сумно зітхнуло. Він так сумував за іншими Лінчетті, що цей сум можна було ложками збирати з нього.

           Лічі говорив Луці, що має сім’ю. Проте збрехав. Його брехня полягала у тому, що створіння так і не наважилося зізнатися у своїх почуттях до Неї. Вони разом бігали полями, полюючи на дихання тих душ, що заслуговували на покарання. Сміялися, наздоганяючи вітер. Трималися за лапи, дивлячись один одному в очі. Але так і не зізналися у найголовнішому.

             А тепер він застряг тут. І всьому винна його цікавість.

          Лічі згадав своє останнє перебування в Іншому світі. Він тоді вперше впритул наблизився до Гарма. Чотириокий пес перебував у певному сум’ятті, через що всі його рухи виглядали якимись непевними та безсилими. Лічі пройшов за ним до печери, бо просто було цікаво. Подумати тільки. Лише зараз створіння повною мірою усвідомило тодішню небезпеку його становища: Гарм міг би просто вбити Лінчетті і все. Одним створінням більше, одним менше. Чотириокого це не хвилювало. Проте, Гарм тоді не помітив Лічі. Його рефлекси перебували на нулі. «То чому він зараз такий сильний?»

          Здавалося, що тут, в Цьому світі, є дещо, здатне повернути його до життя. «Або дехто».

         Нова загадка, яку Лічі має розгадати. Потрібно вранці також про свої здогадки розповісти Луці з Євою.

         А Єва? Як вона потрапила сюди? Лічі був упевнений у тому, що пришла вона також з Іншого світу. Одна лише ознака янтарних очей говорила щодо доцільності такого припущення. А оті її рани? Щось тут було нечисто. І цей холод, що йде від шкіри дівчини. Лічі навіть під шаром светру та ковдри, якими вкуталася Єва, відчував мороз від неї.

         Незрозуміло також те, чи вона прийшла жива чи мертва. Інший світ може  тримати тебе на межі життя і смерті, варто лише твоїй душі опинитися на роздоріжжі. Лічі часто зустрічав таких мешканців раніше: вони тілом ніби перебувають у Потойбіччі, проте їхня душа рветься назад. Але яка мета в її душі?

          Ще одна загадка.

           На підлозі заворушився Лука. Лінчетті відчував, що той не спить: думки так і роїлися в його голові, як не приручені бджоли. «Цікаво, а бджіл взагалі можна приручити?»

           Лічі закрив лапками очі. Це просто жах, коли сон не йде і в голову лізуть такі дивакуваті думки.

         Лінчетті вже думав рахувати бджіл (благо, він знає як вони виглядають), аж тут відчув спокійне дихання Єви під боком. Ковтнувши слину, зрозумів, що знову голодний. Перевів погляд на зачинене вікно, тоді на Луку. Хлопець крутився на твердому матраці. «Теж сон не йде, мабуть».

          Лічі тихенько припіднявся на ліжку, став на чотири лапи. Приготувався до стрибка відразу на стіл перед вікном. Вже напружив м’язи у готовності, як периферійним зором побачив Луку:

           – Ти куди зібрався?

        Лічі трохи розслабився замислившись про те, казати правду чи ні. Він дивився в очі хлопця, розуміючи, що той достеменно знає щодо голоду Лінчетті.

         – Я хочу їсти.

           Лука засмучено потер очі, глибоко вдихнувши повітря.

          – Будь ласка, пусти мене, – Лічі тільки зараз зрозумів, яким був обезсиленим у цей момент. – Дуже треба.

         Лука дивився на створіння. Якщо він захисник живих людей, то як він може зараз віддати на поталу Лічі одного з них? Куди спрямувати його голод?

       Тут хлопець подумав про те, що у кожному місті вночі відбуваються кримінальні пригоди. Іноді навіть доходить до вбивства. І Сколе, хоча й невелике містечко, не виняток. Найчастіше від цього страждають жінки, а винуватців злочинів або не знаходять взагалі, або виправдовують. То чи не буде справедливим відпости кривдникам тим же самим? Лука розумів, що це – зворотній бік однієї монети.