Глава 9

        – То ти вважаєш, що цей Святополк і став першим Гармом? – Єва пила чай, який зробив для неї Лука.

        В архіві Лук’ян з Матвієм провели за пошуками кілька годин, доки їх ласкаво не випхали з будівлі, у зв’язку із закінченням робочого дня. Дорогою додому Матвій запропонував продовжити пошуки в Луки, однак хлопець нервово відмовився. Якщо друга це й образило, то він не подав вигляду.

       Нещодавно прийшовши додому, Лука помітив, що мати ще не прийшла з роботи і навіть зрадів. Для нього це було відстрочкою пояснень свого теперішнього вигляду.

        Як і раніше, нові знайомі зібралися у кімнаті та обговорювали власні спостереження й відкриття.

       – Це виглядає досить… правдоподібно, – кивнув Лук’ян. – А що там з тим чоловіком, котрого ви бачили?

          Обізвався Лічі.

         – Я його не читаю, – він зручно вмостився на ліжку. – Але вам скажу: це точно той, кого ми шукаємо!

          – Гарм? – запитав Лука.

          Лінчетті кивнув.

         – Або просто чоловік з Іншого світу. Який, до того ж, має секрети, – і додав, бурмочучи собі під носа: – Хоча, якщо ти чужинець, тоді точно маєш таємниці.

        Лука кинув швидкий погляд на Єву. «А що ж вона приховує?». Стосовно того, що секрети у неї були, він не сумнівався. Хлопець відчув це ще тоді в лісі, і, особливо виразно, сьогодні, коли прийшов додому. Раптом йому сяйнула думка.

        – А якого кольору очі того чоловіка?

      – Янтарні, – Єва зиркнула на нього. – Тоді, в лісі, я цього не помітила, але тепер точно згадала. Наші погляди перестрілися на мить, – вона кивнула. – Так, я впевнена, вони янтарного кольору.

          – Тоді він точно не тутешній.

         Лука поринув у роздуми. Якщо Гарм здатний трансформуватися, то ним може виявитися будь-який чоловік в місті. А, можливо, цей незнайомець потрапив сюди так само, як і Єва з Лічі? І хто така дівчина з янтарними очима, що п’є чай з його чашки, одягнута в його светр, та пильно спостерігає за всіма його діями? Лука зітхнув. Забагато питань, але жодної відповіді.

         Ця ситуація втомлювала хлопця. Лука стукнув себе по лобі. «Чорт, ще ж уроки. Я й забув».

         Лічі, спостерігаючи, як хлопець шукає необхідні зошити й підручники, обернувся до Єви.

          – А я казав, що школа – це нікому не потрібне лахміття?

          – Школа не є лахміттям, Лічі, – дорікнула йому дівчина.

         Створіння знизало плечима.

        – Та ну, школа – зло. Я вже встиг прочитати думки багатьох школярів, навіть менших за віком, ніж Лука.

         – І що з того?

          Лічі округлив очі.

         – В їх головах стільки лайки! Там і «гімно собаче», і «шляк трафив», і…

        Єва засміялася.

        – Годі, ми зрозуміли.

          – До речі, а що таке срака?

          Тут вже й Лука вибухнув зі сміху. Було досить кумедно слухати українську лайку від створіння, який тут точно не мав би знаходитися. І від того, як Лічі знітився від їхнього реготу, Лука відчував ще більшу приязність до нього. На коротку мить, хлопцю здалося, що все так, як і має бути.

        Але лише на мить.

* * *

          Лука мив посуд, клацнув ключ у замковій шпарині. Хлопець почув цокіт каблуків на материному взутті, а далі звук дверей, які Марія захлопнула.

          – Привіт, синку.

       – Привіт, як день минув? – хлопець не обертався від раковини, але чув шурхіт пакетів з продуктами, які мати почала розкладати в холодильнику.

        Марія відповіла не відразу. Вона продовжувала розбиратися з продуктами, збираючись із думками.

        – Я була сьогодні на місці злочину, – жінка знітилася. – Ну, там, де вбили того хлопчика.

          – Зрозумів, – Лука здивувався, що Лічі з Євою не розповіли йому про те, що його мати була в лісі. «Можливо, вони не бачили її», – Є якісь зрушення у справі? Певні версії?

        – Дехто вважає, що у Сколе завівся маніяк, інші ж схиляються до хижого звіра, насамперед, вовка.

          – А ти що думаєш? – Лука обернувся до матері, забувши про понівечене обличчя.

         Марія саме хотіла покласти пакуночок з яйцями до холодильника, але від вигляду сина впустила їх на підлогу.

         – Господи, Лук’яне! – жінка від несподіванки приклала долоні до своїх губ. – Що з тобою сталося, синку?

         Вона підійшла до Луки і почала обмацувати його обличчя. Її руки трусилися, а очі наповнилися слізьми.

        – Все добре, справді, – хлопець ніжно прибрав її долоні від своїх ран, взявши руки матері в свої.