Глава 6

Не дивлячись на небезпеки від звірів чи комах, що ховалися поміж деревами та в ошатних кущах, Лука надзвичайно любив ліс. Особливо карпатський. Адже неможливо залишатися байдужим до всіх барв та красот, що їх надає людям і тваринам ця зелена пуща.

        Всі українські ліси мають якусь містичну особливість. Для Луки відзнакою сколівського лісу були кущі чорниці й брусниці. Вони ростуть на схилах гір аж до самої осені. Хлопець любив ягоди, тож частенько обходив це королівство зелені в пошуках заповітної насолоди.

          Ще з дитинства Лук’ян знаходив вільну годинку для того, щоб поблукати в лісі. Йому подобалося знаходитись наодинці, поринаючи у власні думки. Мати завжди попереджала про всі небезпеки, що чатують в гущавині, але він все одно ходив сюди сам. Кожного разу досліджував ледь протоптані стежечки, або ж робив свої. Пив смачну воду із джерел, та слухав шелест вітру в листі дубів.

          Хлопець часто всідався на коріння дерев, просто вдихаючи чисте карпатське повітря. Воно несло йому нотку солодкавості й свіжості, що в сукупності зі щойно зірваною чорницею та джерельною водою складало найкращі моменти його життя.

          Тож зараз, йдучи пліч-о-пліч з Лінчетті і дівчиною (скоріше б дізнатися як її звати, адже весь час говорити «дівчина» вказуючи на стать трохи дивно) Лука відчував себе трохи незручно. Йому здавалося ніби ці двоє, а також той великий чотириокий пес, вторглися на його територію з бажанням забрати в нього домівку. «Хоча, напевно, я теж вже чужий і заплямований для такого чистого місця».

          Проте Лука знав, що ліс більше не такий, як раніше. Всі материнські застереження почали оживати й перетворюватися в щось незнайоме. Це відчуття дуже сильно не подобалося хлопцю. Він поставив собі за мету звільнити раніше чистий ліс від панування у ньому справжнього (чи точніше, міфічного) зла.

          В пам’яті Луки закарбувався дивний страх лісових жителів перед ним. Кожного разу, як він порушував одвічний спокій тварин, жоден з них не намагався йому нашкодити. Лука згадав випадок, коли він, присівши на корінь дерева, поринув у свої думки. Відчувши на собі погляд, розплющив очі та побачив у декількох метрах від себе, за кроною, жовті вовчі очі. Вовк спостерігав за ним, породжуючи моторошні мурашки по тілу від цього пронизливого погляду. Однак хлопець теж не відводив погляду, тож вовк, опустивши голову, пішов собі далі.

          Лука й після цього не раз ловив на собі погляди мешканців лісу, однак жоден з них не чіпав його. До того випадку, як однієї ночі не прокинувся весь в кривавих ранах.

            Лише тепер прийшло усвідомлення чому ж той вовк відпустив його. «Мабуть, він щось відчував у мені, як тепер тварини відчувають небезпеку від нового приблуди».

          Тож двійко людей та невеличке створіння біля них обережно крокували до виходу з лісу. Лука вже не відчував того солодкавого смаку повітря як раніше. Інші нотки з’явилися в ньому. Хлопець глибоко вдихнув. До його носа зайшов металевий запах.

          – Я чую кров, – Лінчетті глибоко вдихнув. – А також людину. Цього разу тутешню.

          – Це означає, що й кров її, – Лука був упевнений в цьому. Він теж поступово навчався розрізняти сильні запахи. Можливо, одного разу стане кращим нюхачем, аніж Лічі.

          – Ні, – Лінчетті всміхнувся йому, – не станеш.

          – Навіть я чую запах крові в повітрі, – дівчина вперше озвалася з моменту їхньої подорожі до дому Луки.

          Вона відійшла трохи вперед, обдивляючись по сторонах.

          Лука за два кроки наздогнав її.

          – Краще тримайся поряд. Невідомо, що або хто може бути неподалік.

          На його слова вона лише хмикнула, але не намагалася більше перегнати хлопця та Лічі.

     В свою чергу Лінчетті не хотів чекати. Він, ставши на чотири лапи, швидко побіг вперед. Це нагадувало хижака на полюванні, що вистежив свою жертву та тепер наздоганяє її, щоб з’їсти. Однак видіння швидко розвіялося після того, як Лічі на швидкості перечепився об щось на землі та бухнувся на траву.

          – Ай, – Лічі скривився потираючи собі спину.

          – Я ж говорив – треба бути обережним, – Лука зміг стримати смішок, підійшовши до Лінчетті.

          – Ти казав це їй, – Лічі вказав лапою на дівчину, – не мені.

          Хлопець демонстративно зітхнув.

          – Але це стосувалося вас обох.

       Якимось чином Лука знав звідки ширився цей металевий запах і що саме вони знайдуть неподалік. Пройшовши кілька метрів уперед, хлопець зупинився перед ще одним поваленим деревом. Ситуація була до підозрілості схожою на попередню. За зігнутим стовбуром знаходилася така ж купа листя, в якій лежала дівчина, що тепер йшла поруч.

        Він зітхнув, бо вже знав, що знайде захованим у листі. Але такі відкриття продовжували навівати спогади про батька. Опустившись на коліна, розгріб купу листя, відкривши денному світлу засклені очі молодої жінки.

       Лука втомлено сів на землю. З кожним кроком йому здавалося, що програє чиюсь добре зіграну партію в шахи. Грати в шахи хлопця навчив батько, коли малому було шість. До його смерті вони встигли зіграти не багато партій, проте Лука навчився відчувати солодкий смак перемоги та гіркий – поразки. Він не був чудовим гравцем, однак переважно здобував перемоги під час запеклих ігор у школі та області. Луці вдавалося вигадувати стратегії й просуватися далі, аж поки ситуація не ставала критичною. В гіршому випадку він визнавав свою поразку, після чого ввічливо пожимав руку опоненту.