Глава 5

5

Лука вперше в житті бачив мертву людину. Після загибелі батька мати не дозволила хлопцю більше перебувати з ним в одній кімнаті і, як слід, попрощатися. Вона думала, що це в майбутньому спричинить психологічну травму. Коли малий виріс, то не раз запитував: «Чим відрізняється погляд на мертвого від побачених наживо кривавих ран, завданих батькові великим псом?». Адже саме він був першим свідком смерті свого тата. Щоразу звучала одна й та сама відповідь:

– Різниця в тому, що того разу в мене не було змоги захистити тебе від страхіття, яке ти бачив. Тепер таку можливість я використала.

Як пам’ятав Лука, ні до похорону ні після нього, мама не плакала. Марія робила все для захисту сина від згубних психологічних тригерів та впливу далеких родичів, які з удаваним співчуттям спілкувалися з ними за поминальним обідом.

Вже тоді хлопець відчував їхню фальшивість. Звичайно, в тій мірі, в якій її можуть розпізнати діти. Ні, батько не був поганою людиною, але й чудовим компаньйоном його теж не можна назвати. Він стримував власні почуття, не виказуючи любові навіть до дружини та сина, й, тим паче, до сетер чи тіток. Завжди перебуваючи відособлено, зміг побудувати міцний бар’єр від зовнішнього світу. Марія не хотіла цього приймати. З роками конфліктність наростала. Замість відкритості збільшувався масштаб бар’єру.   

Озираючись назад, Лука вважав, що батько просто сильно кохав свою дружину, тож таким чином намагався заховати її від усіх інших. Що й призвело до того трагічного випадку.

Сфокусувавшись на своїх думках, хлопець повернувся до реальності лише відчувши, що Лінчетті сильно смикає його за руку. Лука відсахнувся:

– Агов! Руку відірвеш!

– В нас тут тіло взагалі-то! А ти стоїш та мрієш! – підліток ледь не засміявся від того, наскільки комічно це прозвучало писклявим голосом його супутника. Потім одразу перевів погляд на дівчину. «Вже не так весело».

 – Атож, не весело! – Лінчетті крадькома наблизився до загиблої й почав обнюхувати довкола. Він (чи вона?) безцеремонно тикав своїм гострим носом в різні ділянки тіла. – Запах не схожий на твій. Взагалі не має тих ноток, які вчуваю в тебе. Це я як найкращий нюхач говорю.

Лука опустився колінами в траву, не зводячи погляду з тіла, лежачого в купі листя. Почав руками його розгрібати. Промені сонця освітили обличчя дівчини, яке тепер затуляло лише пасмо волосся. Він не спостерігав підняття її грудної клітки, тож вона точно була мертвою. Щоб впевнитися, Лука доторкнувся до ділянки шиї, де мав би бути пульс. Протримавши кілька секунд пальці на цьому місці, він констатував скоріше для себе, аніж для Лінчетті, який не зводив з нього погляду:

– Пульсу немає. Мертва, – хлопець знесилено відсунувся назад. – Потрібно повідомити про неї в поліцію.

– Навіщо нам поліція? – Лічі запитально зиркав на Луку.

– Бо вона мертва.

– Так, а навіщо нам поліція?

«О Господи, зв’язався з прибульцем». Лука закрив долонями своє обличчя, благаючи, щоб за секунду світ став таким, як два дні тому. Без Лінчетті, дивних снів про великих собак, страшних поранень та постійних трупів у лісі.

– Можеш відкривати очі, нічого не зміниться. Світ вже не той, змирися, – Лічі поклав свою лапу на плече хлопця, ніби втішаючи.

Лука послухався поради та прибрав долоні, глянувши на створіння поряд. «Що ж це за новий світ такий, де ти от-от збожеволієш?» На це питання Лінчетті тільки пожав плечима, черговий раз демонструючи, що прочитав думки хлопця.

Лука знову перевів погляд на дівчину. Розумів, що скоро її батьки довідаються про смерть доньки, і це горе розірве їх навпіл. «І їхнє життя вже не буде таким, як раніше. Хоча, можливо, в неї немає батьків, або ж їм начхати на власну доньку».

– Цей, а навіщо ж нам поліція, га? – Лічі ніяк не заспокоювався. Лука у відповідь удавано зітхнув.

– Бо вона мертва! Вони мають оглянути місце злочину, знайти вбивцю і таке інше.

– А з чого ти взяв, що поліція знайде вбивцю? – Лінчетті знову підсунувся ближче до дівчини. – І з чого ти взяв, що вона мертва?

Тільки-но Лука хотів відповісти щось на кшталт: «відчепися від мене та не мели дурниць», як краєм ока побачив невеличкий порух волосся дівчини, що впало на її обличчя. «Це вітер, просто вітер».

Але для стовідсоткової гарантії, хлопець знову нахилився до тіла. Він бережно прибрав пасмо темного волосся з обличчя, намагаючись не зачіпати шкіру. Однак пальцем все ж доторкнувся до щоки та відчув лише холод, а не тепло.

– Вона мерт… – в цей момент її очі просто навпроти очей Луки відкрилися.

Так і не доказавши, що хотів, він різко відсахнувся назад. Відроджена продовжувала свердлити його своїми очима. До речі про очі. Вони мали янтарний колір, з темно-коричневими прожилками. «Як у Лінчетті». Лука роздумував з чого почати розмову, щоб заспокоїти та не злякати дівчину ще більше. Хоча, направду, йому теж потрібно було кілька хвилин для перепочинку. Не часто перед тобою приходить до тями труп. «Тим паче дівчата з такими очима».

Не встиг Лука відкрити рота, як помітив збоку швидкий порух. Лінчетті.

– Привіт! – лисяча морда посміхнулася, продемонструвавши всі свої гостренькі зуби. Створіння доторкнулося до плеча дівчини, але швидко відскочило. – Брр, ти холодна!