Глава 4

4

– Скажи чесно – хлопчика з моєї школи ти вбив? – Лука не міг повірити, що піддався на пропозицію Лінчетті відправитися до лісу і перевірити місце злочину. Була середина травня, тож погода красувалася буйством зелені і яскравістю сонця. Ніхто з перехожих не сприймав Луку за божевільного через дивне товариство. Як пізніше пояснив Лінчетті, він здатен ставати невидимим для людського ока. Є лише одна особливість - мозок та рефлекси відчуватимуть певний дискомфорт, в той час як зір буде наполягати на цілковитій безпеці. Адже те, чого не бачиш, не можна вважати загрозою. Бо, за словами Лінчетті, «так можна стати цілковитим параноїком».

– Одне і те саме питання раз за разом!.. Ну годі вже – створіння йшло поряд, опустившись на чотири лапи, хоча Лука зловив себе на думці, що не здивувався б дволапій ході чудернацького прибульця. – Тсотий раз повторюю - в мене немає іклів, здатних роздерти людину.

Лінчетті широкою усмішкою продемонстрував хлопцю всі свої зуби. «Ну зубки, здається, гостренькі».

– А скільки, ти кажеш, разів мені пояснював, що не винен у вбивстві?

– Скільки, скільки, - Лінчетті глянув на нього як на дурника. – Тсот.

Лука ледь стримав себе, щоб не засміятися.

– Тсот?

– Ти що зовсім дурний? Сказав же: тсот разів.

– Можливо, ти мав на увазі «п’ятсот»?

Лінчетті на мить зупинився, а тоді вирвався уперед, зронивши на ходу:

– Ну, п’ятсот, я ж так і сказав.

Хлопець широко посміхнувся, і наздогнав істоту. «Він починає мені подобатися».

          Щойно новоспечені друзі зайшли до лісу, як Лука відчув дивний холод. Волосся уже знайомо стало дибки. Лінчетті  також насторожено зупинився.

          – В повітрі літає подих смерті, - говорив шепотом, ніби не він сам щойно прибув з Іншого світу. Лінчетті озирався по сторонах, проте не бачив, що провокує ці відчуття.

          Лука переживав те саме. Вони зайшли трохи вглиб лісу, і хлопець зрозумів, що йому з самого початку здалося дивним.

          – Пташки не співають.

          – А повинні?

          Лука зиркнув на зляканого Лінчетті.

          – Це ж ліс – осередок птахів. Тут їхня домівка. Звичайно вони мають співати.

          – То виходить, їх з лісу щось прогнало, - Лінчетті дивився Луці прямо в очі. – Або хтось.

* * *

           Вони дедалі глибше заходили в гущавину. Тут навіть дерева видавалися темно-болотного кольору. Лінчетті відправився далеко вперед на чотирьох лапах, винюхуючи щось, як він сказав, незвичайне. «Цікаво, що може бути незвичайним для такого незвичайного створіння?»

          Хлопець йшов доволі обережно, бо не мав жодного бажання натрапити на кубло змій. Або щось інше, небезпечніше. Хоча змій він не бачив. На правду, здавалося ніби ліс опустів і звірів тут взагалі немає.

Ранок видався теплим, тому Лука перед виходом на вулицю був одягнутий в одну футболку й шорти. Тепер жалкував, що не подумав захистити свої руки та ноги від густого гілля. Спереду хлопець побачив переламане дерево. «Можливо, сюди вдарила блискавка?». Лука підійшов ближче, і відчув як щось залоскотало йому праву руку. Ледь повернувши голову, побачив, що по ній повзе величезний павук. Він скрикнув та лівою рукою скинув порушника його нервового заціпеніння. На крик хлопця, який скоріше походив на короткий зойк, відповів писклявий голос Лінчетті з-за дерева:

– Ти чому кричиш? – хлопець продовжував нервово оглядатися навкруги.

– А ти? – істота стрибнула на повалене дерево, щоб знаходитися на одному рівні з Лукою. – Ти закричав, то і я закричав, адже не знаю, що тебе так налякало. Це був крик на випередження.

Лінчетті пронизливо дивився в очі хлопцю, а тоді перевів погляд на повалене дерево під собою. Принюхався. Лука кинув на нього запитальний погляд.

– Тхне як на болоті. Але запахів чогось стороннього не чую. Хоча…

Лінчетті вистромив свого лисячого носа та, ставши на дві лапи, почав принюхуватися ще ретельніше. Кілька секунд минуло, перш ніж він припинив. Тоді втупився носом у Луку.

– Ні, запах не твій. Точно не твій.

– Що ти чуєш?

Створіння зробило глибокий вдих, перш ніж відповісти.

– Тут десь не далеко людина. Але запах якийсь незвичний. Ніби не тутешній.

– Ти вже запам’ятав як пахнуть тутешні люди? – Лука озирнувся, однак не побачив нічого підозрілого.

Лінчетті кинув на нього ображений погляд.

– Я тут взагалі-то вже два дні. А вдома мене називали найкращим нюхачем. Точно, – обличчя Лінчетті ніби засяяло. – Запах як з мого дому.

Лука починав звикати до нового знайомого, але перспектива зустріти натовп таких як Лінчетті його не приваблювала.

– Як щодо дерева? – хлопець присів, вказавши на глибоку подряпину на корі. – Схоже на сліди від кігтів.