Глава 3

3

Великий чорний пес блукав поміж дерев. Принюхуючись час від часу, він впевнено йшов наміченою траєкторією. Сьогодні буде чергове віщування про нову приречену долю. В нічному лісі стояла суцільна тиша. Не було чути навіть гудіння світлячків. Пес розумів, що мешканці лісу бояться не його. Тут був ще хтось. Або щось. Він принюхувався, нашорошував вуха, але не відчував ніяких сторонніх запахів чи звуків.

          Пес здаля угледів мету своєї нічної місії. Це був невеличкий будиночок, поглинутий нічною темрявою. Травневе місячне сяйво ледь освітлювали його обриси. Відсутність освітлення з вікон говорила про те, що люди в ньому вже спали. Заднє вікно належало кімнаті хлопчика. Цієї ночі воно не цікавило пса. Тварина насторожено підійшла ближче до вікна, за яким спала подружня пара. Глибинні собачі передчуття не могли вказати свої першоджерела, але вони підказували: сплячий чоловік, що міцно обіймає дружину, помре. І зовсім скоро.

          Собака кілька хвилин посидів біля вікна, оглядаючись з марною надією відчути стороннього спостерігача. Йому не хотілося починати те, заради чого він сюди прийшов. Однак він мусив це зробити. Мусив попередити про смерть, навіть якщо попередження залишаться проігнорованим. Пес не сумнівався в людській байдужості. Розумні, на перший погляд, істоти починають розуміти його місію тільки тоді, коли смерть уже завершувала свою справу.

Повсюдно тишу цієї ночі перервало гучне собаче виття. Воно розносилося страхітливими звуками передсмертних попереджень і досягло означеної мети. Пес побіг до лісу саме в той момент, коли двері будинку відкрилися, і, переступаючи поріг, в холодну ніч вибіг чоловік з рушницею.

* * *

Лука прокинувся посеред ночі. Тіло трохи морозило, не дивлячись на те, що він був вкритий ледь не по самі вуха. Хлопцю знову наснився великий чорний пес, але більше деталей пригадати не вдалося. «Мабуть потрібно закрити вікно». Вставати було вкрай як ліньки. Спробував перевернутися на бік і тут же відчув легкий біль у ногах, подібний до крепатури після тривалого бігу. Пригадавши досвід минулої ночі, доторкнувся до живота. З полегшенням видихнув: цього разу кривавих ран не намацав.

Хлопець протер очі, роззирнувся. Місячне сяйво дозволяло бачити предмети в кімнаті не вмикаючи світло. Все ніби лежало на своїх місцях. Нікуди не зникла і нещодавно набута тривожність. Важко сказати чи це був страх, чи якісь первісні інстинкти, але відчуття присутності когось стороннього уже починало трохи вибішувати.

В голові пульсував знайомий біль, як напередодні. До того ж щосили пекли очі. «Схоже на те, коли прокидаєшся вранці невиспаним». Розблокував екран телефону. На годиннику була перша година ночі. А він ліг десь о десятій. «Що взагалі зі мною відбувається?»

– Все просто: ти почуваєшся невиспаним, бо всі ці години не спав, - почувся у відповідь високий писклявий голос.

Сонливість як рукою зняло. Лука ввімкнув настільну лампу, на ходу скинувши телефон зі стола. На підвіконні сиділо маленьке створіння, подібне лисиці чи єноту. Хлопець закричав, і злякана істота вторила його крику своїм писклявим голосом. А тоді хутко зникла, вистрибнувши у відкрите вікно.

На його крик прибігла мати.

– Що сталося? Я чула, як ти кричав.

– Нічого, просто жахи наснились. Вибач, що розбудив, - Лука перевів подих. – Йди спати, мамо.

– Точно все добре? – Марія мала стривожений вигляд.

– Так, точно, - Лука подивився на неї, – ще раз прошу вибачення.

– Нічого страшного, - мати підійшла, поцілувала його в лоба, - Не рано ти на ніч залишаєш відкритим вікно?  

Лука, будучи більше здивованим ніж зляканим, розгублено глянув на нього. В голові майнули сумнівні думки чи він взагалі сьогодні (точніше вчора) його відкривав.

– Я слухав музику перед сном і, мабуть, забув, що провітрював кімнату – «Останнім часом щось багато доводиться брехати мамі», - зараз…

– Ні, не вставай, я сама, - вона закрила вікно, а потім попрямувала до виходу.  – Доброї ночі, синку.

І пішла.

Хлопець, обхопивши коліна, залишався сидіти в роздумах. Віра в те, що він втрачає розум уже не видавалася саркастичним припущенням. «Маленька, істота, яка вміє говорити і читати думки… Хоча, на перший погляд, нічого ворожого в ній не було». Безкінечний потік запитань та припущень ще більше позначився на фізичній втомі хлопця. «Добре, треба заснути. Завтра розберемося з цією містикою». Він вимкнув світло і ліг. Майже поринув у сон, аж раптом швидко підібрав під ноги одіяло, як в ранньому дитинстві. Тільки тепер, з відчуттям повної захищеності Лук’ян заснув.   

* * *

Настав ранок суботи. Останні дні видалися м’яко кажучи напруженими, тому Лука проспав на кілька годин більше, ніж зазвичай. Мати була на роботі – займалася питанням з благоустрою міста. Прокинувшись, хотілося одразу зателефонувати Матвію. До кінця не зрозуміло чи кращий друг серйозно сприймає його історію, але тримати все в собі не вистачало терпіння.

День одразу розпочався з проблеми - Лука не міг знайти телефон. Згадав, що той впав десь на підлогу під час зустрічі з нічним створінням. Хлопець опустився навколішки та зазирнув під ліжко. Пусто. Тоді оглянув за столом, зім’яв ковдру й подушки, поперевертав свої речі на випадок того, що телефон «десь закотився». Але все дарма. «Це все та істота, я впевнений».