Глава 2

2

– Сьогодні вночі дещо відбулося, - Лука кинув рюкзак на сусідній стілець, і поклав тацю з їжею на стіл.

Хлопець по дорозі до школи вирішив розповісти все своєму кращому другові. Весь довгий ранок його переслідували сумніви в перемішку з відчуттям нереальності подій.

          – Я тебе уважно слухаю, - Матвій говорив з повним ротом, доїдаючи бутерброд.

          З Матвієм вони потоваришували в 5 класі, після переходу з початкової школи. Тоді обоє мали проблеми з адаптацією в новому середовищі. В кожного на те були свої причини. Лука незадовго до свого десятиліття втратив батька. Натомість батьки Матвія залишили сина на бабусю, коли самі поїхали за кордон. «По роботі», як йому казали. Але протягом семи років, вони не приїздили жодного разу, і телефонували йому лише на День народження та Новий рік.

          Перед початком п’ятого класу, кількох дітей з сімейними проблемами запросили на зустріч до шкільного психолога. Лука пам’ятав, як рудоволоса дівчинка з купою ластовиння почала сильно плакати. Дійшло майже до істерики – її ледь вдалося заспокоїти. Пізніше стало відомо, що вона  втратила своїх батьків в автомобільній катастрофі.

Сам Лука в цей період майже не говорив і точно не плакав. Він став свідком того, як великий чорний пес розідрав його батька на шматки. У кожного психологічні травми проявляються по-своєму. Зазвичай, пам'ять протягом багатьох років вміло стирає всі подробиці. Але у випадку Луки ця схема не спрацювала. Він пам’ятав деталі: багато крові й глибокі рвані рани.

          Їхнє знайомство з Матвієм не задалося. Одного дня, після уроків, худий білявий хлопчина з великими сірими очима підійшов до Лук’яна і сказав:

– Це твого батька розірвав дикий песик у лісі? Ото, мабуть, видовище було!

Лука без зволікань зацідив йому кулаком прямо в ніс. Підбігли вчителі, а за ними мама, Марія. Дорослі на підвищених тонах почали щось викрикувати, а він спокійно дивився на кров, що стікала з розбитого носа білявчика і посміхався. Лука отримав жорстке покарання: у нього забрали доступ до телевізора з улюбленими Черепашками-ніндзя. І, як не дивно, після того випадку хлопці почали дружити, майже без сварок. Трохи згодом обидва перепросили один в одного за крайнощі і дитячі розбірки залишилися звичайним спогадом.

Лука збирався з думками, повільно жуючи салат. Сумніви про доцільність своєї розповіді не покидали його. Він переймався, що отримає клеймо божевільного лунатика, який не розрізняє сон та реальність.

«Та ні, це ж Матвій. Він має все зрозуміти».

– Сьогодні вночі мене поранили, - Лука підвів очі на товариша. – І я не пам’ятаю, як і де це сталося, - відклав виделку та потер очі. Від самого ранку дуже боліла голова, тому було важко зосередитися на спогадах. Лука неспішно, тихим голосом переповів другові про все, що сталося з ним після пробудження.

– Ого, чувак, – Матвій повністю зосередивши увагу на другові, прошепотів: – Вони реально зажили?

– Так.

– І рушник та простинь були скривавлені?

– Саме так.

– І ти взагалі не пам’ятаєш, навіть трохи, що сталося минулої ночі? Можливо, щось підозріле? – Матвій потер руки в передчутті цікавої загадки, яку треба вирішити. Різні таємниці і загадки він дуже любив.

Лука розповів про дивне відчуття, ніби за ним стежили вдома, додавши:

– Але це точно не моя мама.

– Цікаво, цікаво, - Матвій роззирався по сторонах, ніби шукаючи розгадку в учнях, що сиділи в їдальні. – Нічого дивного не бачу. Зараз в тебе теж присутнє відчуття чужих очей за потилицею?

Лука зосередився, намагався пригадати те, що тривожило його сьогодні вранці. І в цей момент волосся на голові та руках стало дибки. Він глянув на Матвія, кивнув.

– Я й зараз це відчуваю.

На секунду відвівши погляд від свого друга, Лука побачив в нього за спиною швидкий рух та блискавичне зображення чогось, що швидко мелькнуло в дверях їдальні. Хлопець зіскочив з-за столу, зваливши стілець, але невідоме вмить щезло. Обернувся до Матвія.

– Ти це бачив?!

– Заспокойся, це всі бачили, - Матвій нервово озирався по сторонах на інших школярів. Всі голови були повернуті в їхній бік. Гул в їдальні затих. – Сядь, не ганьбися, заради Бога.

Лука ніяково поставив стілець та сів на місце. Їдальня знову зашуміла, але тепер, мабуть, учні тільки те й робили, що обговорюють дивного хлопця, який перекидає стільці в шкільній їдальні.

– Ти бачив як воно вибігло з кімнати? – його очі з розширеними зіницями спрямовували погляд то на Матвія, то на вихід з їдальні, - наче тваринка якась, розміром з кішку.

– Чувак, я хвилююся за тебе, бо бачив лише те, як ти незграбно підвівся з-за столу і почав кричати мені. Як я міг потилицею побачити те «воно»?

Лука не встиг відповісти. З гучномовців на кожному поверсі школи почав лунати голос директора:

 – Доброго дня, діти! Прошу хвилинку уваги. Сталася нова нещасна подія. Минулої ночі в лісі знайдено тіло десятирічного хлопчика, учня нашої школи – Івана Ткаченка. Просимо кожного, хто щось знає про це, чув чи бачив щось підозріле, повідомити дирекцію школи. І ще одна новина: так як ця знахідка вже п’ята за останній місяць, в містечку Ско̀ле оголошується комендантська година. Після уроків всі учні мають відразу йти додому і не пересуватися з настанням темряви. Сподіваємось на ваше розуміння.